Влучило кохання у серце... стрільцям

Її чоловік Павло також на візку. Проте обоє вони вправні стрільці. Лише Ірина стріляє з лука, а її чоловік — із пневматичної гвинтівки.
— Моя дружина справжня амазонка, вона найкрасивша, наймужніша і найкоханіша жінка для мене, — говорить Павло, з любов’ю дивлячись на чорняву, гарно підмальовану красуню і акуратною модною зачіскою. Ірина з Павлом зовсім не виглядають на змучених зворобами людей, хоча кожен прожитий день для них — це вже подвиг.
Їхньому синочку Євгену вже сім. Він найбільша радість для мами й татка.  Хлопчик чудовий та спокійний, він неабиякий мрійник, любить малювати, і придумувати різні історії та понад усе любить своїх батьків. До того, що вони на візку, Женя звик.
— З цього проблеми  не робить, адже він каже, що ми «круті», бо ми —чемпіони, — мовить Ірина, очі якої сяють при одній згадці про свого «милого пухнастика». Подружжя вже кілька місяців на Прикрапатті, у місті Снятин,  до цього часу проживали у херсонській Новокаховці. Там залишили  добротний будинок і зараз тимчасово живуть у гуртожитку, але на долю не нарікають. Звикли тішитися кожному прожитому разом із сином дню.
Народилася Ірина у селі Рухотин Хотинського району на Буковині. У дівчинки родова травма, тому залишилася на візку, але до навчання завжди тягнулася. Просила вчителів додому приходити, згодом однокласники возили її до класу, і школу юнка закінчила із золотою медаллю.  Змалечку вперта дівчина не звикла здаватися. На одному із заходів для людей із обмеженими можливостями Ірину помітив директор місцевого  «Інваспорту» та запропонував  почати навчатися стільбі з лука.
— Для мене це була незвична, але цікава пропозиція, — згадує з усмішкою чемпіонка, — і я погодилася. Вперше взяла лук у руки, який був більшим за мене, і зрозуміла—я зможу! Я буду добре стріляти!.
Почалися довгі тренування, я просто жила спортом». Із того часу минуло дев’ять років. Були сльози радості, перемоги, поразки, біль, зціплені зуби і велика мета попереду — стати найкращою.
Одну за одною здобувала Ірина десятки перемог на всеукраїнських та міжнародних змаганнях, їздила на дві параолімпіади: у Грецію та Китай, здобула шосте й тринадцяте місце. Цього разу сподівається лише бути у числі призерів.
— Участь в олімпіаді — дуже відповідальна справа, адже мільйони людей України дивляться як ти виступиш, сподіваються на тебе. А коли ти виступаєш не так, якби цього хотілося, то великий стрес, — мовить Ірина.
Але найголовнішою перемогою спортсменки  стало особисте щастя. Ось у багатьох здорових, успішних, багатих людей, часом нема родини, дітей, спокою, кохання та дитячого щебету, в а Ірини усе це є. Свою долю — спортсмена Павла з Києва Ірина зустріла в одному із санаторіїв донецького міста Слов’янськ, куди вони обидвоє приїжджали на реабілітацію. Впевнений у собі, спокійний Павло одразу припав до серця чорнявій буковинці. Молоді люди зустрічалися півтори місяці, згодом роз’їхалися. Після піврічної переписки, Ірина та Павлдо зрозуміли, що не можуть один без одного і вирішили жити разом.
Молодята побралися, переїхали до Чернівців, а згодом у Новокаховку. Ірина отримала вищу фізкультурну освіту, Павло вивчився на системного адміністратора. Волинці придбали будинок, чоловік там усе переробладнав, аби було зручно на візку готувати їсти, чи займатися зарядкою. У 2005-ому, в одній столичному інституті педіатрії, акушерства та гінекології народився наймолодший Волинець, головний рекорд батьків-спортсменів. Хоча спочатку звістка про вагітність приголомшила Ірину, вона не знала, як дасть собі раду з немовлям. Боялася і за здоров’я майбутньої дитини. Але любов, ніжність та підтримка Павла й родини допомогли усе здолати. Жінку виписали додому на сьомий день після пологів, у Ірини не було жодних ускладнень.
— Коли я взяла перший раз на руки Євгенка, притулила до грудей, то відчула, що оце маля завжди було зі мною, просто я його не знала, — усміхається щаслива мати-чемпіонка. А Павло боявся навіть доторкнутися до найціннішого родинного скарбу, але Євген голосним криком сам почав вимагати батькової уваги. Сили на сина вистачало. Усе встигали і були...найщасливішими в світі. Зараз син — помічник спортивної родини. Вже родинною традицією стало ліплення утрьох вареників. Ой і смачнющі вони, коли разом робити! Але до спорту особливого інтересу Євгенко не виявляє. Цікавиться іноземними мовами, любить малювати та придумувати різноманітні казки й фантастичні історії. У нього свій чудовий, дитячий сповнений чудес світ.
Від дружини-чемпіонки не відстає чоловік. Після поїздки Ірини на олімпіаду, Павло й собі почав займатися спортом.
— Більшість видів спорту — силові, потребують фізичних зусиль, а в мене такка хвороба, що не передбачає фізичних навантажень, хоча я до 12 років ходив. Далі міопатія м’язів почала прогресувати. Тому стріляти — це якраз для мене, — каже чемпіон України з кульової стрільби Павло Волинець. — Хоча легким це може здаватися лише ззовні, треба постійно бути «у формі». Цього року я на параолімпіаду не їду, вболіватиму за Іринку, а наступного — вже моя черга.
Нараз тренується пара у Снятині, на базі дитячо-юнацької спортивної школи. З переїздом та місцем тренування допоміг старший тренер збірної команди України... з плавання Микола Маскалик, батько якого також інвалід першої групи, тому чоловікові добре відомі усі біди людей з обмеженими можливостями. Від Ірини на палаолімпіаді мільйони людей очікують медалі, але найрідніші Павло та Євген чекатимуть просто приїзду коханої матусі.