загрузка...


Без реституції шлях України до Європи закритий

Дата публікації: 2019.07.15 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Під реституцією весь світ розуміє повернення майна законним власникам (або їхнім спадкоємцям) від осіб чи держав, що заволоділи ним в неправомірний спосіб.

Повернення майна (в тому загалі й земельних ділянок) старим власникам через відбирання його в «нових» власників – відновлення справедливості, повернення суспільства до правових засад після десятиліть безправ’я та революційного грабунку. Водночас реституція збільшовиченим суспільством трактується в якості чергового переділу власності, тривалого й дорогого процесу, соціальні наслідки якого важко передбачити. Чи потрібна реституція в Україні? Потрібна. Позаяк без повноцінної реституції, законодавчого утвердження «святості» приватної власності повернення України до Європи є неможливим. Балтійські держави, окуповані СРСР/Росією в 1940 році, повинні бути прикладом для України, більша частина котрої пізнала того самого окупанта в 1919 році, а Західна Україна - в 1939/1940 роках. Зокрема, Україна, як і Латвія чи Литва, буде змушена встановлювати доволі короткий /до одного року/ строк позовної давності для звернень колишніх власників до суду з реституційними позовами. Їхня реституція – відновлення справедливості стосувалась лише зміни власників майна, землі після окупації 1940 року. Є загальний для всіх цивілізованих країн порядок (коли неможливо повернути майно, землю, постраждалому сплачують грошову компенсацію). Разом з тим існують два окремих механізми попереднього збирання доказів. В різноманітних країнах – різні. Який вибере Україна, поки не знає ніхто.

Перший шлях (він існує в сусідній Польщі) зобов’язує саму людину збирати усі необхідні документи перед зверненням до суду. Позаяк в РП відсутнє спеціальне реституційне законодавство. Навіть за часів «Варшавського договору» там існував інститут приватної власності, і на землю – також. Не існує в Польщі проблеми і з пошуком відповідних письмових свідчень щодо ланцюжка «нових» власників. А ось Чехія чи Німеччина володіють окремим реституційним законодавством. Австрія, приміром, має фонд для виплати компенсацій колишнім власникам майна відповідно до спеціальної державної програми. Нагадаю, мова йде про країни з кодифікованою романо-германською правовою системою, а не з прецедентним, англосаксонським правом.

Другий шлях (притаманний сусідній Чехії чи вже згаданій Австрії) передбачає існування спеціальних державних органів. До них постраждалий колишній власник чи законні спадкоємці повинні лише звернутись. Далі чиновники будуть самі збирати інформацію в архівах, реєстрах, угодах, рішеннях органів влади, щоб допомогти особі встановити, що саме було втрачено, коли та в який спосіб.

В Західній Україні провести цивілізовану реституцію легше: радянська влада туди завітала на ціле покоління пізніше, аніж на Східку Україну. Зберіглось більше юридичних документів і ланцюжок зміни незаконних «нових» власників є коротшим, наприклад, в Галичині, аніж на Слобожанщині.

Для прикладу наведу історію моїх галицьких дідуся та бабусі, не називаючи їхніх прізвищ, аби уникнути звинувачень у «використанні становища блогера з корисливою метою». ))) Дідек Ян та бабця Гелена після появи радянської влади в їхньому селі на Львівщині втратили імена (совіти переінакшили їх на «Іван» та «Олена»), кілька гектарів землі та пару моргів лісу. Землю забрали до колгоспу в 1956 році, коли М. Хрущов брехливо відзвітував, що УПА остаточно знищена. В 1995 році колгосп розпаювали. Ніхто (померлі за часів СРСР дідо, бабуня, батьки) в колгоспі не працював, тому навіть земельного паю не отримали. Нині ми з братом Ігорем знаємо, що після розпаювання колгоспу шматки землі, на відстані 100 км від Львова, вже по кілька разів змінили власників. Попри «мораторій» на продаж землі, існує принаймні три шляхи прихованого продажу паю, правники знають, про що я пишу.

Реальна торгівля землею в Україні не припинялась від 1997 року й донині. Тому навіть в Галичині повернути будь-які земельні ділянки чи будівлі в межах реституційних буде складно, але говорити про виплату грошової компенсації колишнім власникам за рахунок нових власників чи держави – як власника на часі.

До речі, Україна ще в 2009 році підписала Терезінську декларацію, яка стосується реституції на користь жертв Голокосту та їхніх законних спадкоємців. Тобто, після майбутнього вступу України д ЄЕС та НАТО, про що повідомляють кілька партій напередодні парламентських виборів, Україні неминуче доведеться виконувати вже взяті на себе міжнародні реституційні зобов’язання. Тому в Польщі та Ізраїлі вже існують кілька громадських організацій, що допомагають власним громадянам-спадкоємцям колишніх мешканців Західної України збирати необхідні документи для подальшого звернення до міжнародних судових інстанцій з реституційними позовами. Поки триває підготовка.

Чи готується Україна (в особі державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів, громадського сектору) допомагати громадянам України повертати власне майно, розкидане по світах? Ні. Жодна з 22-партій, котрі змагаються за потрапляння до українського парламенту, поки не має розробленої міжнародної та внутрішньої «реституційної стратегії». Без довершеної реституції Україна залишатиметься частиною російської імперії, де право, закон є об’єктами фантастичного кіно. В ЄЕС без Криму, частини Донбасу, реституції – як законної поваги до приватної власності? Хтось вірить в такий простий шлях? Я – ні.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: