Ян Чарнецький

Публікацій: 177

Чи варто воювати за Донбас?

Здається, це питання є недоречним. Жодна країна світу добровільно не відмовляється від частини власної території та мільйонів громадян.

Здається, це питання є недоречним. Жодна країна світу добровільно не відмовляється від частини власної території та мільйонів громадян.


Але різні лідери громадської думки час від часу нав’язують нам думку про необхідність полишити окуповані території Донбасу в очікуванні, коли вони почнуть проситись назад, в Україну. Вони сліпо вірять: якщо наші війська відступлять, то росіяни не захоплять поки ще не окуповані райони Донеччини та Луганщини. Маю  на увазі в першу чергу «експертів» Юрка Винничука та Юрія Андруховича, яких поважаю, як письменників ще від часів їхніх романів «Діви ночі» та «Рекреації», відповідно.


Половина моєї  родини походить з Галичини, як і в Юрія Винничука з Юрія Андруховичем. А інша частина родинного коріння від початку 18-го сторіччя знаходиться в південній Слобожанщині (нині — північні райони Луганської області).


Сам я народився в місті Золоте Попаснянського району Луганської області, куди дідусь Іванюченко Василь Іванович та бабуся Михайлик Маланка Харитонівна, прибули з Білокуракиного, рятуючись від голоду 1932/33 років. Дідусь просто передбачив штучний голод, як і розстріл його старшого брата Одокима в 1937 році, в Холодноярській в’язниці Харкова. В 1966 році наша родина переїхала до Калуша, «вернули домів, утверджуючи соборність фамілії».


Ви не замислювались, чому в складі ЛНР немає ані Старобільського, ані Сватівського, ані Білокуракинського районів Луганщини, попри спільний кордон білокуракинців з РФ (Білгородська область)? Адже два роки тому, під час «рускай вєсни» в Донбасі агітатори «за расєю, лнр, руцкій язик, бальшіє зарплати ат пуціна» приїздили і намагались виступати на ринках всіх трьох районних центрів. Чому місцеві чоловіки без жодних вагань просто били цю промосковську босоту і виганяли з власної землі? Чому?


Тому, що в південній Слобожанщині останніх 300 років говорили і говорять здебільшого українською (не німецькою, польською чи російською) мовою,  а відсоток українців серед місцевого населення нині, як і  пару століть тому є вищим, аніж у Львові. Віддамо цю українську землю разом з українцями Росії?


В липні довелось відвідати прифронтову територію Луганщини. Трошки розповім про батьківщину дідуся та бабуні — селище Білокуракине, розташоване на відстані 130 км від Луганська (заснованого українськими козаками,  як Кам’яний брід, відповідний район обласного центру досі носить це ім’я).


Роком заснування смт. Білокуракине родинами українських козаків та селян вважається 1700. Звалась місцина слободою Відрадове на річці Білій. Повертаючиcь з другого Азовського  походу Петро І віддав ці землі князю Борису Куракіну, запропонувавши власному холую самому провести кордони тепер вже його землі разом з людьми та надати нову назву поселенню. Так і з’явилась назва Білокуракине.


В Росії панщина була скасована в 1861 році, в Галичині – в 1848 році. А українці Білокуракиного ще в 1811 році (вперше в Харківській губернії й, мабуть, в усій Україні) викупили себе з кріпацтва разом із землею. Олексію Куракіну потрібні були гроші перед переїздом до Парижу. Його призначили амбасадором Росії у Франції. Тому білокуракинські нащадки козаків протягом 1805 -  1830 років сплатили за власну волю Куракіним 1 мільйон 100 тисяч рублів. Тоді, в 1830 році населення вільного від кріпацтва селища досягло найбільшої величини – 8 200 осіб.


Зараз в самому смт. Білокуракине мешкає 7 тисяч громадян, в територіальній громаді з центром в смт – 13 тисяч осіб, яких обслуговують 14 штатних працівників громади на чолі з головою.


Натомість, всього в районі – 19 тисяч мешканців. Тобто, цілий штат РДА існує лише для 6 тисяч громадян, що мешкають в 24 селах району. Ось така «децентралізація»….


Упродовж 1918-1921 років Білокуракине бачило і німецькі війська, і гайдамаків Костя Гордієнка,  і денікінців з будьонівцями, і отамана Колесникова, що розстрілював більшовиків. Перший колгосп в селищі  було утворено в 1928 році, на шостому році встановлення «радянської влади».  А наступного року розпочались масові репресії проти куркулів та середняків, що закінчились голодомором 1932-33 років. Нині вже встановлені особи 372 білокуракинських українців, померлих від геноцидного голоду.


Пам’ятник Леніну місцеві українські націоналісти знесли 10.10.2014 року. Починаючи від 01 01.2015 року, білокуракинські свободівці вже двічі вшановували день народження Степана Бандери смолоскипною ходою центральними вулицями селища!


Панове Андрухович з Винничуком, будемо відступати і передавати ці багаті чорноземи в оточенні лісів й річок разом з українцями царю Московії?


Щоб він, як в 1700 році Петро І, віддав людей із землею якомусь «князю» Суркову, Пєскову чи Мєдвєдєву?