Народився я в містечку Золоте, за розмірами, як Очаків. З перших слів заговорив українською. Бо так все життя говорили мама (дякувати Богу, ще жива), тато, мої донбасівські дідусь та бабуня. Щоправда, бабця з дідусем розмовляли слобожанським варіантом української мови. Власне, так говорять українською протягом останніх трьох сторіч всі місцеві мешканці. Я знав, що означають «українські слова» чувал, палимон, вигон, гАспид, розхристя, коногонка, «шахтарки» (брудний одяг, який можна не шкодувати під час дитячих ігор), «справа гарбузова», абрикотин, віхоть, посадка, парадне, «гуляти у футбола» тощо.
В шість з хвостиком років батьки пролобіювали мій прийом до школи. Від дитячих часів я був нестерпним (синонім – наполегливим), читав, писав, лічив і щодня мордував тата й маму одним питанням: чому мене не беруть до школи? Власне, в 1966 році я вперше і востаннє у власному житті скористався «корупцією». Завуч школи дозволила мене, малого та зухвалого, взяти до школи, бо мама «дістала» для неї дефіцитні тихоокеанські оселедці, литовські шпроти, грузинські мандарини і ще якісь делікатеси — за тодішніми шахтарськими стандартами «усіх зірок мішлена». Природно, від тих часів моїми улюбленими харчами є морепродукти та цитрини, разом з країнами, де ця смакота виростає.
Школа, яка до 1956-го була українською, після останнього бою УПА, посеред того року була переведена на російську мову навчання. Родичі розповідали, що по всій тодішній Луганщині /як і в Донецькій області/ директори українських шкіл отримали усну вказівку начальства: «Фсьо, бандєри унічтожени, тєпєріча у нас всє школи будут руцкімі». Мені це не пояснили. Мабуть, єдиному в класі. Тому за власну українську мову я від 1 вересня отримав прізвисько «бандєра мАлий». Власне, так бандерівцем я і закінчив третю чверть. Коли родина вирішила повернутись до Західної України. Тоді репресованим галичанам вже можна було повертатись з казахстанів, сибіряк, уралів, донбасів. Я ще не знав, що моя батьківщина (в значенні земля прадідів) складається з двох частин: Слобожанщини та Галичини. А той факт, що серед західної гілки родини траплялись, окрім українців, поляки та австрійці, відкрився мені вже в незалежній Україні.
Завдяки дитячій громаді в м. Калуш я встиг протягом одного учбового року змінити прізвисько «бандера» на «москаль». Моя українська мова суперечила місцевим уявленням про рідне слово. Довелось зрозуміти, що м’яч – бАльон, велосипед – рОвер, гаманець – пулЯрес, ліжко – бамбЕтль, дівчина – кобіта, стовп - слуп тощо. Сотні, а мо’ тисячі польських та німецьких слів (усі ці фоси, камзелі, слоїки, станіки, когути, щурики, нензи, андрути, пательні, кнедлики, швайки, дзигари, мюлери, курви, кріси, грипси, мотто, файно, тераз, тутай, ніхт, алярмово, ніц, штайн, швайн) в Ойчизні самого Степана Бандери виявились «українськими». А я – семирічний москаль їх не знаю.
Відтоді, протягом наступної половини століття я не припиняю вивчати українську мову. Звісно, одночасно пізнаю й польську з англійською, намагаючись замінити ними непотрібне володіння російською мовою. Завжди буду вдячний Калушеві за перші приклади мультикультуралізму з безумовним пріоритетом української мови. Серед друзів родини, окрім українців, були етнічні поляки, євреї (а населення Калуша до початку 2 світової війни складали ці три нації, по 30 %, та 10 % німців з австрійцями) і навіть росіяни, що з’явились в Галичині в 1944 році. Проте, всі намагались говорити українською. В часи радянської окупації! Ніхто не волав: «Да какая разніца, нах! Ми за ету зємлю ваєвалі с гітлєром (путлєром)!» І Львівські «Карпати» в ті 70-ті були єдиним клубом вищої ліги срср, футболісти котрого на полі розмовляли українською мовою. Це в часи, коли за публічне виконання «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…» катували і давали п’ятку – прогулянку в мордовські концтабори! Qrwa, що з вами чи усіма нами стало? Чому галичани, переїхавши до Києва, першочергово демонструють власне уміння говорити, як всі, «паруцкі»? Чому в Західній Україні протягом тисячолітньої історії всі завжди розуміли: чия мова – того і влада, а нині недостиглі садові овочі разом з віп-валанцьорамі наспівують «Одна країна – адна страна»?
На цій землі можна збудувати лише одну державу – УКРАЇНСЬКУ УКРАЇНУ. Будь – яке інше формально державне утворення приречене на зникнення. «Адна бальшая страна» легко приєднає «адну малєнькую». Особливо, коли обидві говорять однією, спільною мовою, читають однакові книжки, споживають спільний продукт ЗМІ.