Оксана Кваснишин
ЕкоЕнергія
Мандрівник


Коли Калуш був закритим містом, тут мешкали “крадені діти”

Дата публікації: 2017.01.08 | Коментарів: 0

Попри декларативну транспарентність сьогодення, для медій існує список певних «закритих» тем. Одним із зазначених, приховуваних злочинів КПРС/СРСР, є викрадення дітей політиків, бізнесменів, громадських діячів.


Всі знають про Іванівський «інтердом» — єдиний в світі заклад, де легально утримували дітей в якості заручників. За версією російських істориків всі діти до елітного інтернату потрапляли за згодою батьків, коміністів з Америки, Європи, Азії, Африки. Радянська Росія рятувала дітей дійсних та потенційних членів комінтерну від знищення політичними опонентами.


Іванівська контора для дітей була створена сталінським режимом в 1931 році. Ліквідували «інтердом» за наказом путіна в 2004 році, в розпал Помаранчевої революції. Закрита іванівська школа для виховання яничарів, майбутніх російських агентів впливу у країнах іхніх батьків завжди існувала легально. Саме через неї вся Іванівська область в радянські часи, попри близкість Москви, була закритою для іноземців. Школа підлягала особливій охороні. З учнів дитбудинку найбільш відомим є Микола Єлізаров (Дзянь Дзяньго), син Чан Кайши, від 1975 року обіймав посаду президента Тайваню. В Івановській кузні комуністичних кадрів перебував і Сергій Аньїн (син Мао Дзедуна), котрий загинув в 1950 році на полях Північної Кореї. Далі про них немає сенсу писати. Позаяк існує російський фільм та письмові джерела. Інші видатні «івановскіє дєтдомовци» знайшли місце на інтернет-сторінці закладу.


В Іваново сталіністи офіційно тримали заручників, котрі не могли добровільно, без згоди та супровіду «органів», покинути навіть область, не кажучи вже про радянську країну.


Але існувала ще потаємна програма з викрадення та перевезення в СРСР на перевиховання для наступних спецоперацій дітей впивових у західному світі осіб. Протягом 1945-1975 років вона булла якоюсь безсистемною та стосувалась лише політиків. Натомість в 1975 році, після публічного підписання Радянським Союзом Гельсинських угод, в КДБ було утворене спеціальне потаємне дитяче управління, про котре не знала навіть більшість службовців.


Щоб зрозуміти систему «старих» викрадень, нагадаю історію Теодора Оберлендера, міністра ФРН після другої світової. В роки війни розвідник Тео, що, окрім німецької, володів російською, українською та польською мовами, був прихильником ідеї незалежності України, відвідував Львів, Рівне, Луцьк. Адмірал Канаріс вважав його найкращим німецьким експертом з питань східної Європи. В Мюнхені міністр Т. Оберлендер допомагав українським націоналістам, в тому числі й Степану Бандері, уникати екстрадиції до сталінської есесесерії, виробляти відповідні документи. Усі спроби сталіністів, а згодом і хрущовців, притягнути Тео до Нюрнберського чи наступних процесів у якості обвинуваченого в скоєнні злочинів проти людяності не мали успіху. Він виявився чистим перед німецькою юстицією. Але для СРСР головний злочин Т. Оберлендера полягав у тривалій підтримці бандерівців. Що ухвалили «орли Хрущова» в 1959 році, після вдалої операції із вбивства С. Бандери? Зрозуміло, що близько підійти до німецького міністра з газовим пістолем під пахвою Б. Сташинський чи хтось інший не зміг би. Вирішили діяти іншим шляхом. Оберлендер пізно одружився. Його дружина, на десятки років молодша за нього, нарешті завагітніла. Пара чекала першу (як виявилось згодом, єдину) дитину. В 1959 році Оберлендери пізнали справжнє щастя. У них народився синок. Ось цю дитину і викрали підлеглі доброго дідуся у вишиванці та соломяному брилі – Микити Хрущова. Німецька поліція не змогла знайти дитину. Далі почався шантаж. Оберлендеру пояснили: підеш у відставку з посади міністра, повернемо сина. Т. Оберлендер, якось дивно для громадськості, мовчки звільнився з міністрів. Але гебушня не виконала власної обіцянки. Коли совіти виконували обіцянки? Путінські обіцянки згадали? Традиції від часів «ЧК» – виконують обіцянки та повертають борги лише слабаки. Доля сина Т. Оберлендера залишається невідомою. Якщо він ще серед живих і мешкає в Україні чи Кьонігсбергу (улюбленому місті його батька), Теодорович є 57-річним лисим чоловіком середнього зросту та аналогічної комплекції. Фото старшого Тео є в мережі.  Надалі щасливе життя Оберлендера скінчилось. Як і його будь-яка публічна діяльність. А який стосунок до проекту «дзєті ваши – будут наши» має Калуш? Читайте далі…


Від 1975 до 1992 року КДБ СРСР почав планово виконувати потаємну програму з викрадення дітей впливових осіб недружніх до СРСР країн, погоджену ще Леонідом Брежневим. За повідомленням російських журналістів, з країн Латинської Америки, Західної Європи, Близького Сходу було викрадено близько 10 тисяч хлопчиків та дівчаток. Сьогодні їм, за підробленими документами, від 36 до 56 років. З 8 тисяч осіб, які були живими на початок 2005 року, близько четверта частина мешкала в Україні і не знала про власних біологічних батьків. Вони здогадувались, що бездітні кадрові офіцери КДБ та перевірені стукачі, які виховували цих малюків, не є їхніми первісними батьками.


За часів СРСР усі «українські» діти арабських шейхів, ватиканських кардиналів (попри целібат, у більшості гетеросексуальних кардиналів й навіть римських пап були та є діти) мешкали виключно на території трьох закритих міст – Дніпропетровська, Миколаєва та Севастополя. Радянські кати вважали, що сонячний клімат зазначених регіонів завдасть мінімальної шкоди здоров’ю викрадених з теплих країв маленьких дітей.


Дітям, викраденим з середньої Європи, шукали українські міста, з аналогічним кліматом, та ближче до кордонів, транспортних вулзів. Іноді дітей розшукували найняті родичами приватні детективи. Тоді викрадений матеріал треба було терміново перевезти в інше місце та сховати.


В Івано-Франківській області для приховування крадених дітей з Німеччини, Австрії, Швейцарії ідеально пасував Калуш. Офіційно в 70-ті роки минулого віку місто було закритим для іноземців через магнієвий завод, що виробляв матеріали з номенклатури військового літакобудування. Можливо, це – правда, але не вся. Навіщо в селі Копанки, під Калушем було збудовану міні-летовище для кукурудзників. В калуському аеровокзалі існував лише один рейс (звісно, внутрішній) «Калуш – Львів». Якщо раптом до Калуша, в пошуках якоїсь дитини, потрапляв підозрілий персонаж, хлопчика чи дівчинку разом з батьками терміново пакували в літак, і за 20 хвилин дитина опинялась у Львові. А далі спробуй наздогнати, якщо знайдеш. Після того, як місцеві гебісти нейтралізовували нишпорку і спроваджували дуже допитливого громадянина за межі Калуша та І-Франківщини, учень разом з мамою чи татом успішно повертався до старого міста. Всі калуські «крадені» діти мешкали в «старому Калуші», навчались в СШ № 2, з російською мовою викладання і можливістю вивчати в якості іноземної німецьку мову, якщо вам не до вподоби англійська. В школі перебувало лише біля трьох сотень учнів, що студіювали в одну зміну. В сусідніх українських школах навчальний графік складався з двох або трьох (!) змін. Я пам’ятаю в моїй школі якихось дивних дітей, не подібних до батьків, про яких поза очі казали «маубть, якийсь усиновлений чи що». Всіх знайомих не буду перелічувати. Згадаю тільки доброго товариша Якова К, з параллельного класу. Він був  єдиним сином маленьких, чорнявих єврейських батьків, що прибули до Калуша з Ленінграду. Типовий єврей – високий блондин з синіми очима. Усі розмови про Петербург він уникав. В боксерській секції, котра діяла в сусідньому спортзалі (нині там відновлено костел Св. Валентина) єврею Якову дали прізвисько «Ганс». І німецьку мову він обрав, бо так сказали батьки. Хоча більшість хлопців зупинились на англійській. Позаяк  бітли, цепеліни, діпапли співають не німецькою. В 1976 році, після закінчення школи їхня родина виїхали до Ленінграду, де Яша вступив до вищого вісько-морського училища. Далі його слід загубився.


Єдине, чого ніколи не трапляється в земному житті, - випадкового збігу обставин. Але мені, якось саме випадково, постійно на життєвому шляху зустрічаються ці діти. І в Калуші, і в Миколаєві, і в Дпіропетровській та Кримській областях, коли я туди потрапляв. Якась містика. Тому й вирішив почати говорити про цих жертв комуністичних злочинців.


Юні особи після яничарського виховання повинні були стати засобом міжнародного шантажу, пішаками в геополітичних іграх СРСР. Або  способом шалених заробітків для комітетчиків. Усі перелічені великі міста, на відміну від Калуша, оснащені військовими аеродромами, які дозволяли при потребі моментально транспортувати будь-яку дитину в іншу країну, учасницю Варшавського договору. Якщо калуські потреби не задовільняв аеропорт в Копанках, можна було використати будь-який військовий аеродром І-Франківської, Тернопільської області. Часто потреба виникала саме через підозру — дітей шукають.


Додатковим плюсом Дніпропетровська була закрита психлікарня в’язничного типу, де перевиховували дисидентів. В Миколаєві була одна з двох, розташованих на території УРСР, лабораторій КДБ з розробки психотропної зброї. Дітей накачували «новими» ліками, застосовували до них «новітні» методики зомбування, іноді банально били за непослух. Уявіть стан маленької людини, котру примушують забути рідну мову, батьків, якій прочищають мозок з єдиною метою – виховати фаната Великої Росії. Доктор Менгеле в пеклі щиро тішився б з того, що в Радянській Україні він має талановитих послідовників. До речі, в миколаївській лабораторії КДБ до 1991 року працював викладач місцевого педіну, кандидат психологічних наук Ю. Кривоногов. Мав з ним пару розмов в ті часи. Юра говорив, що і в Галичині у нього є цікава «робота». Після розпаду СРСР він створив «Біле братство» і власні практики ведення психологічної війни почав застосовувати в межах усієї України. Нині автор «Білого братства» працює на ФСБ і згадує, на яких дітях він тренувався. ФСБ через СБУ прикривало його під час всього процессу, що він «не розколовся» далі, поза межі братської піраміди. Я не впевнений, що  він досі є серед живих. Його дружина М. Цвігун мешкає в Москві. Його заступник В. Ковальчук – в окупованому Луганську. Практикує на українських військовополонених.


Після «зачистки» в головах хлопчиків та дівчаток непотрібних файлів, набуття ними знання російської мови та виготовлення фіктивних документів із новими іменами, роками народження, дітей передавали на виховання «новим батькам» з КДБ. У жодної з нині вже дорослої людини (серед них можуть бути і нинішні мешканці Калушу – не всі виїхали), перевихованої дзержинцями, немає ані оригіналу свідоцтва про народження, ані бодай якогось документа про усиновлення, удочеріння.


У них вкрали все: пам’ять, дитинство, родину, Батьківщину, громадянство, майновий та соціальний статус. Сусіди, поряд з якими оселялись новоутворені сім’ї, ні про що не здогадувались. Хоча іноді й відзначали якусь дивну зовнішню відмінність між дітьми та батьками. Дітиска стояли на обліку в лікарнях облуправлінь КДБ.


З відомих миколаївських дітей назву Юлю Лютову, Оленку Шпигун, Світлану Колосову. Такі імена носили ці дівчатка, викрадені на Близькому Сході, до 1986 року. Тоді КДБ наказало їхнім прийомним батькам переїхати до Москви, де малі повинні були піти до першого класу. Тато Оленки став генералом ФСБ, батько Юлії отримав звання генерал авіації, а Колосов приміряв погони контр-адмірала. У цих батьків ласних дітей, звісно, не було. За часів президентства путіна всі троє – Шпигун, Лютов, Колосов були вбиті невідомими кілерами. Забагато знали про программу «крадені діти» в якості учасників деяких операцій. Вбивства не розкриті. Версії, пов’язані з «доньками», російські слідчі не відпрацьовували. Їм заборонили. Де перебувають сьогодні три жінки, орієнтовно 1978-1980 років народження, невідомо. Дівчат важче шукати. Значно легше знаходити хлопців, викрадених з ісламських країн. Вони всі обрізані. Наприклад, в складі українського парламенту було двоє депутатів з російськими прізвищами, палких захисників УПЦ МП. Вони не могли пояснити дружинам невідповідності власних тіл конфесійній приналежності. Один з цих екс-депутатів був чудовим вершником і нафтотрейдером. Вже був.


ФСБ знає багато про «крадених дітей», котрі мешкають в Україні. І в будь-який момент, РФ може реалізувати кілька спецпроектів за участю вже дорослих дітей офіцерів СБУ, закордонних біологічних родичів. Якщо вірити російським журналістам, в Україні мешкає Арабія Аль Сауд, єдина дитина - донька померлого короля Саудівської Аравії, потенційно найбагатша жінка світу. Саме вона повинна була обійняти трон після смерті батька. До 2005 року в Україні також мешкали: одна з 6-ти доньок померлого короля Йорданії; єдина онука Індіри Ганді (Неру), спадкоємниця вбитого молодшого сина Індіри – Санджак Ганді; дві доньки першого президента Тунісу Хабіба Бургєби: Аїда Єсаміна, Аюдара Іоланта та їхній брат-близнюк Марк Вівалду; єдина дитина нинішньої дружини Сільвіо Берлусконі та її попереднього чоловіка – вбитого «червоними бригадами» італійського прем’єра Альдо Море. Берлусконі навіть просив Путіна розшукати дитину, якщо вона раптово мешкає в РФ. Де зараз ці люди? В. Грицак знає?


І на завершення про Галину Стецьків, нині відому, як Ганна Герман. Її офіційну біографію (за котрою вона з чоловікоама вперше приїхали до Польщі в 2000 році) легко знайти в мережі, включно зі сканом її особистої заяви про співробітництво з КДБ. Тоді Г. Г. Стецьків – Герман обрала псевдо „Тереза”. В мережі прочитаєте, що перший шлюб Галі був виключно за розрахунком. Щоб покращити власний матеріальний стан, вступити на роботу в КДБ та наїстись, Галя вийшла заміж за гебню. Майбутнім чоловіком вона обрала сина підполковника КДБ, керівника відділу держбезпеки в рідному Миколаївському районі, борця з бандерівцями В. Коровіцина. Швидко одружились, бо Галя випадково «залетіла». Лише з третьої спроби, в 1979 році, будучи вагітною на 7 місяці, та маючи протекцію Львівського облуправління КДБ, Г. Коровіцина вступила на заочне відділення журфаку Львівського університету ім. І. Франка.


Коли Галя наїлась, розлучилась з Коровіциним, що почав сплачувати аліменти на утримання сина, і вийшла заміж за іншого кадебіста (за легендою дипломата) С. Германа, сина директора Львівської опери. Тим паче, у нього було таке прізвище, що лише змінивши ім’я, можна відразу стати «Анна Герман». Новий чоловік нібито 1952 року народження. Але коли він працював головним редактором Львівської газети «Ратуша», в усіх документах зазначав, що він 1958 року народження. Я зустрічався з ним та його дружиною Ганною в редакції, в 1992 році. Він навіть дав мені довідку про кількість моїх статей в «Ратуші». Хто може заборонити есбеушнику  змінювати рік народження, молодіти/старіти щоб в 2012 році, в розпал кар’єри жінки не зробити собі вихід на пенсію?


Тепер – про те, чого немає в довідниках. Наприкінці 80-х  В. Путін очолював Дрезденський клуб німецько-радянської дружби. Звичайна майорська гебістська посада. Чоловік Гані С. Герман, очолював клуб польсько-радянської дружби в Гданську. Існував канал переправи викрадених в Західній Європі дітей до СРСР. Німеччина – Гданськ (порт з радянськими кораблями) – Калінінград. Германи-Коровіцини та Путін-Адамов брали участь в переправах дівчаток. Тоді й познайомились педофіл Володя та гебістський агент (за легендою – українська патріотична журналістка) Аня.  Саме завдяки вказівкам з Москви згодом В. Янукович взяв Ганну в прес-секретарі, а потім включав її до виборчого списку на високі місця.


Г. Герман не соромиться власного минулого стукачки та «мами Терези», що опікувалась краденими дівчатками в Гданську. «Тереза»….  Бог у відповідь забрав у неї обох синів. За законом бумерангу. Є люди, що можуть на детекторі дати свідчення про Аню-Вову в Гданську, якщо їй кортить зустрітись зі мною в суді. Велкомен, фрау Герман.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: