Від часів власної появи на мапах ХІІІ сторіччя і до Другої світової війни Калуш існував в якості мультикультурного міста. Особливо це стосувалось часів Австро-угорської імперії, від 1772 року. Більшість мешканців містечка вільно володіли українською, польською, німецькою мовою та ідиш. Й ніхто не вважав себе видатним поліглотом. Далі німецькі нацисти «зачистили» Калуш від євреїв. А совіти вигнали з Калущини поляків з австрійцями і завезли радєцкіх людей – представників 15-ти національностей, які перетворили затишне, зелене місто на центр «прикарпатської хімії».
Для совдепівців все, що було створене попередниками, виявилось «по барабану»: історія, мова, архітектура, соціокультурне середовище. Калуш досі не перехворів на цю заразу. І якщо намагатись перетворити місто на привабливе для туристів, варто згадувати усіх відомих земляків. Приміром, поляків. І не лише братів Фельчинських, визначних майстрів з виготовлення дзвонів. Польські джерела знають також інших калушан.
В Калуші народились наступні пошановані особи різного етнічного походження:
Вацлав Фідлер, останній польський бургомістр Калуша (керував містом до 1939 року), міг врятуватись як етнічний німець, але відмовився. Він вирішив розділити з калуськими поляками їхню каторжну долю, був репресований «визволителями» і загинув в радянських концтаборах.
Едвард Гловацкі, один з командирів польського танкового корпусу «Скорпіон» під час Другої світової війни, згодом заснував Римську школу економіки та торгівлі. Був сином Петра Гловацкєго, власника семи гектарів землі, на яких перед Другою світовою війною стояли найкращі ресторація та кав’ярня Роберта Поллака, де збиралась тогочасна калуська еліта. В «пана Роберта» знаходився один з перших в східній Європі боулінгів (!). Перший в Україні боулінг з’явився саме в Калуші. Петра, 67-річного «буржуя», совіти повезли до Сибіру. В дорозі він помер.
Наступну історію подаю без перекладу: «Niezwykła przygoda spotkała babkę Edwarda Głowackiego, Bronisławę Nogacką, która również z całą rodziną została wywieziona do Kazachstanu. Przez cały ten czas skrzętnie zbierała każdy grosz i suszyła suchary. I pod koniec wojny, w październiku 1944 r., kiedy w samej Rosji było już rozprężenie, bo Armia Czerwona z całą mocą parła na zachód, Bronisława Nogacka, mająca wówczas ponad 80 lat, z kosturem w ręku postanowiła na nogach gdzieś z głębi Kazachstanu pójść do rodzinnego Kałusza. Szła przez wsie i bezdroża. W sumie 8 miesięcy. Gdy dotarła do Kałusza, nie było już tam Polaków. Poszła więc dalej, na zachód, bo powiedziano jej, że Polacy pojechali na Śląsk, do Prudnika. Szła ciągle piechotą. Czasem ktoś ją podwiózł kawałek drogi. W lipcu 1945 r. dotarła do Prudnika i tam na rynku zapytała spotkanego mężczyznę, czy nie zna Michała Nogackiego. Zdziwiony mężczyzna zapytał: “A dlaczego pani go szuka? Bo to mój syn. I wówczas usłyszała odpowiedź: Mamo, nie poznajesz? To ja, mamo!”
Тадеуш Розвадовські (Tadeusz Jordan Rozwadowski, народився в селі Бабин 1866 року) – визначний польський генерал, хоча ще в 1915 році був австрійським генералом, що воював проти Росії. Звитяги Розвадовського в перемозі над більшовиками будьоного/тухачевського під Львовом та Варшавою в 1920 році незаслужено приписують Пілсудському.
Тадеуш Крвавіч (Tadeusz Krwawicz, 1910 — 1988), відомий окуліст, професор Львівського університету та Гданьської медичної академії.
Збігнєв Комарніцкі – вчитель, громадський діяч. Антоні Одровонж – актор театру та кіно. Марцін Душинські – багатолітній керівник видавництва польського «РУХу». Францішек Дворжак та його дружина Софія – вчителі, громадські діячі.
Еміль Крха – маляр, постімпресіоніст, педагог. Юліуш Маєрскі – маляр, абстракціоніст. Станіслав Подгурскі – маляр, пейзажист. Йонаш Штерн – маляр, засновник сучасної мистецької «Краківської школи», трохи відомий калушанам. Попри такі традиції живопису, в Калуші досі немає художньої дитячої школи.
Довідка. Коли в 1939 році населення Калуша складало 17 тисяч осіб (з них 6 тисяч – євреї), в місті працювали три загальноосвітні школи, дві чоловічі гімназії, одна єврейська школа та одна робітнича школа.
Юридичного ліцею в Калуші також немає. Хоча з цим містом пов’язана діяльність багатьох відомих правників — українських, польських, австрійських. Приміром, Леопольда Гаусера, правника, поета, що писав німецькою та польською.
Бальтазар Шопінські, знаний польський юрист, працював та похований в Калуші, але його могила земляками не впорядковується. Та й польські туристи з інвесторами нікому не потрібні.
Наразі найвідомішим правником, що народився в Калуші 1810 року і похований в 1899 році у Львові, на Личаківському цвинтарі, є Францішек Ян Смолька (Franciszek Jan Smolka). Він упродовж 12-ти років (1881–1893) був президентом парламенту Австро-Угорщини. Подібного прецеденту в історії Польщі та України не існує. Про Смольку в польських джерелах написано чимало. Виокремлю головне щодо політика, іменем котрого за його життя назвали одну з площ у центрі Львова.
Рід Смольок походив з австрійських німців. Дідусь Францішека — Алоїз Смолька був директором лялькового театру в Ополє (Сілезія чи Шльонськ). Власне, Францішек Ян Смолька народився в Калуші, закінчив тут німецьку школу. Потім вступив до Львівського університету, де викладання здійснювалось виключно німецькою. Тому до початку роботи адвокатом Франек говорив лише німецькою мовою, позаяк польською не володів («дакакаяразніцанакакомязикє»).
Що сталось потім? Наступна фраза з польських підручників не потребує перекладу: «Wybuch powstania listopadowego spowodował przełom w jego życiu. Z dnia na dzień stał się zdeklarowanym Polakiem, choć ożeniony był z Niemką z Czerniowiec, Leokadią Bäcker von Salzheim. Zaczął wówczas działalność konspiracyjną, która miała na celu odzyskanie przez Polskę niepodległości».
Францішек Смолька швидко вивчив польську мову, заговорив нею і став лідером польського підпілля в Галичині. В 1841 році його, відомого львівського адвоката, заарештували. Слідство тривало понад три роки. Смольку та його 12 товаришів було засуджено до смертної кари через повішання.
А далі – трохи про австрійське земляцтво, львівську корупцію, що врятували Європі майбутнього калуського реформатора Австро-угорської імперії.
“Wyroku jednak nie wykonano. Było to zasługą Austriaka Franza Kriega - prezydenta Lwowa, który przyjaźnił się ze Smolką w czasach studenckich. Krieg spowodował, że Smolkę zwolniono z więzienia, zakazując mu jednak prowadzenia kancelarii adwokackiej”.
Під час «весни народів» 1848 року Францішек Ян Смолька долучився до скасування кріпосництва в Австро-угорській імперії, встановлення автономії Галичини. В університетах Кракова та Львова з’явилось викладання польською мовою, ректорами могли призначати поляків, їм відкрився доступ до важливих державних посад. Українці Галичини також отримали певну національно-культурну свободу. Щоправда, меншу, аніж поляки. Позаяк українці були гірше структуровані та організовані, й у них, на відміну від поляків, тоді не виявилось власних «смольок».
Історія повторюється. Поляки після 1991 року успішно розбудовують власну державу на уламках «Варшавського договору» в межах НАТО та ЄС: з однією державною мовою, пріоритетом польських національних інтересів у зовнішній та внутрішній політиці. Українці тим часом успішно доруйновують власний уламок сересере під балачки про реформи.
