загрузка...


Луганські щоденники — І

Дата публікації: 2018.10.12 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Промайнуло півсторіччя, і я повернувся на Луганщину, край, де прожив перших сім років після народження в місті Золоте. Взагалі у мене є і батьківщина  – Галичина, і матьківщина – Південна Слобожанщина (передана від Харківської області новоутвореній Луганській 80 років тому). В обох краях поховані мої пра-пра-прадіди та їхні наступники. Серед слобожанців принаймні 7 поколінь були українцями, що навіть не розуміли російської мови. Посеред галичан, окрім українців, траплялись поляки та австрійські німці. Західні пращури по-європейські володіли щонайменше 3 мовами.

Полишаємо лірично-дитячий відступ та поспішаємо до новенького потягу «Київ – Лисичанськ». Вперше бачу в українському залізничному вагоні вакуумний унітаз. Тому туалет ніхто не закриває на стоянках. Перед Лисичанськом радіо розповідає про заснування містечка українськими козаками. На цьому всі сучасності закінчились.

Стоянка біля залізничного вокзалу виявилась без асфальту. Колеса машин скрегочуть від гравію. Взагалі 100-тисячний Лисичанськ, що поповнився 17 тисячами внутрішньо-переміщених осіб (ВПО), розтягнувся вздовж річки Сіверський Донець на 42 кілометри. Тому стан міських автошляхів повинен бути пріоритетом № 1 для будь-якої влади. Одначе гірших доріг, аніж в Лисичанську, немає навіть в Миколаївській та Кропивницькій областях. В містечку прокладені не дороги, а напрямки руху, без тротуарів.

Більшість осіб на вулицях складають пенсіонери, котрі живуть в минулому. Тобто, в їхній молодості, коли в Лисичанську ще ремонтували дороги, будували житло, успішно працювали нафтопереробний, скляний, содовий заводи, вироблялись якісні пиво, хліб та «РТИ». Саме так скорочуються «рєзіново-тєхніческіє іздєлія» (я знаю, про що ви згадали))). Аналогічну назву має й мікрорайон, де я мешкаю. ГТВ розташований від центру міста на відстані 11 кілометрів. Завдяки лисичанським масштабам ніхто нікуди не поспішає. Час зупинився в 70-х роках минулого сторіччя.

Бабусі в маршрутках є здебільшого україномовними (користаються південно-слобожанським діалектом), як і прибиральниці у дворах багатоповерхівок. Двірнички з ЖЕКів зодягнуті в помаранчеві куртасики: миздобули, нас багато. Тут ніхто не чув про ОСББ, кампанії – управителі, бюджети участі, розвитку, індивідуальні лічильники на теплових приладах. В місті навіть будинкові тепломіри лише почали з’являтись. Житловий фонд знаходиться в жахливому стані. Як і маршрутні автобуси, дороги, жигулюхи у дворах, одяг аборигенів. Враження – гнітюче. Де ж ті мільярди, вкрадені на «відновленні, модернізації Донбасу»?

Місцеві люди є доволі доброзичливими. Їм реально все однаково: якою мовою говорити, який прапор повісити на раді. В місті навіть не знають, як українські футбольні клуби виступають в єврокубках. Коли найбагатший «українець» Р. Ахметов говорить, що за бразильськихгастарбайтерів вболіває увесь «услишцєдамбас», я не знаю, про який даун/бас йдеться. Ми з сином мордовських татарів мешкаємо в різних Донбасах. Ахметов – в київських та лондонських маєтках. Я – в районі «РТИ». Є в Лисичанську і тролейбусна лінія (одна), для пенсіонерів. Старенький тролейбус ще пам’ятає дитинство В.Януковичав Єнакієвому.

Якщо передати одним словом все, що читається в очах мешканців Лисичанська, Рубіжного, Кремінної, Старобільська, Попасної, Горська, Золотого, Щастя, Новоайдару, Станично-Луганського, це буде БЕЗНАДІЯ. Молодь втікає з української Луганщини. Переважно до Києва та Харкова. Але є і мігранти до Москви. Автобус «Лисичанськ/Сіверськодонецьк – Москва» щодня вирушає на північ. Війни ж немає. Коли потяги з І-Франківська та Львова мчать до РФ, переповнені заробітчанами у вишиванках, то чому не поїхати до Москви на заробітки мешканцям Донбасу? Поки існує «шоколадний безвіз» між окупантом та жертвою.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: