Чемпіони мімікрії

Дата публікації: 2018.08.13 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Вже з рік, вигулюючи в парку Вуді, я вимушено спостерігаю за жінкою-паличницею зі стійким сеансом. Вона півдня знаходиться між дерев – клопітка, з серйозно опрацьованою всією зовнішністю під гладким немальованим волоссям, що залишилось зібраним над головою в кулак після того, як кулак розімкнули. Її клопіт полягає в тому, що, закинувши голову, плескає в горішки, лупить горішком до горішка годину до години, щоб зігнати з дерева білочку і вставити щось, на її погляд їстівне, білочці в рот.

Після того, як вона самовиплескується, береться за довгу палку – виплескувати з околиці всіх інших: регулює рух голубів і ворон - скеровує на об'їзну, розкидає слимаків, запорпує кротячі нори і вступає в перепалку з собаками, при нагоді – посередством їхніх власників, мовляв у парку псам не місце, і тримає оборону міцно-намертво, періодично перехрещуючись: розкладає спотикачі, городить у проліску, відслідковує поглядом всіх, хто опиняється в мінному полі її зору - цих овець заблукалих життєдіяльностей. Тобто нас.

Вуді реагує махами хвоста, бо навіть її нелюдський крик для нього – людський, і заохочуюче погавкує, бо знає, що якшо палиця вже в руці, значить зараз йому її кидатимуть. Собаки взагалі гавкають лише від невисловленності. 

Інші звірі увагу на паличницю звертають недовго, змирившись з тим, що людина як явище – це чайові Богові від природи за надмірні Його зусилля по відношенню до неї, і продовжують регулювати свої стосунки ієрархією швидкостей і рівнями перебування, в обхід людини.

У відповідь паличниця чимраз більшою палицею в руках, чимраз інтенсивніше, продовжує привносити у тваринний світ чимраз більше людського: сегрегацію, міжвидовий расизм у відкритій формі, класифікацію крові, винахідливу бюрократію з-під палки, покаянний зоосексизм, міжтваринний розбрат, з перекриттям шляхів і артерій та перериванням будь-яких спроб мутуалізму. 

І все – заради того, щоб створити інтим годівлі білочки, а насправді – інтим спарювання її зі своєю, в голові.

І ось, виявляється, вона така не одна. У Володимир Гарматюк є жива колекція – цілий загін Паличниць – вони ж Примарові – гілковидні листяїдні комахи, що мають кілька завидних для людства властивостей: 

Це – чемпіони мімікрії: навіть їхні ноги імітують пагони з бруньками, при цьому кінцівки самовідновлювані, у "ампутантів" відростають. 

Шкіра теж відростає, цілком нова. Тому періодично вони її скидають і з'їдають, особливо самки. Голова від того не більшає, залишається міліметровою і пронирливою, тому дивитись їм в очі непросто, тим більше фотографувати. 

Зате паличниця отримала чарівну здатність: розмножуватись без помаху паличника, самотужки, але при цьому народжує точну копію себе самої. Тому такий вид розмноження вважає бажанішим. 
В результаті, поки цей вид всім своїм видом імітує палички, його статеву фунуцію майже забуто, самці уподібнюються паличкам кинутим, і залишилось їх в сотні разів менше, вони гонúмі і банúмі, вимираюча стать, якій залишається мімікрувати під самок, вдаючись до бі(полярного) сексуалізму.

І порівняно з таким результатом паркова паличниця знаходиться на самому початку шляху, хоч і перспективного, здається.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: