ІІ
– Поймите, что уже понемножку начали забывать о войне! Люди хотят танцулек! – розпікав Віталія Никодимовича високий московський партієць.
– Понимаю, Василий Иванович, где же я возьму танцулек? – починав сердитися Никодимович.
– Кроме этого, общая ненависть цементирует граждан лучше от общей любви! – наче не слухаючи Никодимовича, продовжувало важливе московське цабе. – Если только это не любовь к товарищу Сталину!
– Где же я возьму ещё больше ненависти? Думаете, это не чревато последствиями? По сёлам и городам живёт множество недовольных фронтовиков…
– Мы скоро будем организовывать большие собрания, где будем крыть матом ползущую гидру американского империализма! Вы делайте то же, у себя в Киеве. Ёще надо обязательно добавить заклеймление позором фашистских пособников, то есть всех этих ваших националистов. Да что там юлить, практически три четверти всех тех, что на украинском общаются у столице, если хотите!
– Ну, на украинском общаются разные люди. Даже я иногда после чарки горилки! – по-дурноватому усміхався Никодимович.
– Ну, вам можно и даже нужно, у вас робота такая – змінив тон номенклатурний москвин. – Так где же ваша хвалёная горилка? –Видите , я тоже могу по-хохлацки, вот: самопер до мордописа попер!
– А мордопис – это что? А самопер?
– Фотограф, Виталий! И велосипед! Вижу, я знаю лучше твою говирку, чем ты!?
– Так и есть! – підтакував Никодимович
До кінця тижня мав відбутися мітинг під відкритим небом або на стадіоні. Знову треба було іскри. Нової іскри, запаленої на цьому мітингу. Іскри, яка могла би електризувати натовп, творячи нову хвилю поклоніння Сталіну.
Кажуть, деякі селянки в Україні мстять радянській владі саботажем, мстять через те, що їхні чоловіки загинули на фронті.
Кажуть, появляються нові богомоли, які розпускають чутки, що ми перемогли тільки тому, що Сталін дозволив церкви.
Кажуть, дуже швидко утворюється, особливо у столицях радянських республік (на жаль, заразний приклад іде з Москви), що хочуть комфорту, бажання тихого і ситого міщанського життя. Мовляв, їхні брати і сестри своєю кров′ю відвоювали таке право на фронті.
Подейкують, що степовою частиною України, особливо ночами, їздить вершник без голови, і з його уст лунають прокльони на адресу самого Сталіна.
Деколи, якщо вечором вийти на київські вулиці, особливо весною цього року, то аж не по собі стає. Всі сміяться, жінки тягнуться лицями до чоловічих лиць, щось там воркочуть, ніби не було війни, ніби у нас не викрита чергова змова, ніби агенти світового імперіалізму не гострять ножі, щоб засунути цю дюжину ножів у спину світовій революції!
Коли люди переживають сильні емоції, вони не думають про хліб, до хліба, сраку-дошку. Вони віддані великій об’єднавчій ідеї! Вони відчувають причетність до нової імперії! Це почуття має об’єднувати всіх: від калік-фронтовиків до щіпачів, яких нечувано розплодилося у пошуку добротних міщанських кишень.
Символ важливіший від хліба. Буде хліб, то буде пісня. Якщо н е буде хліба, то пісня має бути все одно, що довели хохли у 1933-ому, часто співаючи перед смертю, хоча про ці події не варто ніде згадувати, згідно з таємною директивою.
Степан Процюк. Фото: Andriy Kanya
…..
На стадіон звозилися палатки для наїдків і напитків. Була дозволена горілка на розлив, таких собі фронтових сто грамів. Також мали грати оркестри. Радість треба змішати із ненавистю. Радянські люди емоційні. Це за океаном живуть в’ялені вобли, котрі лише те й уміють, що підло і тихо посміхатися, гострячи у душі ніж на могутню перемогу соціалізму у світі.
– Дорогі товариші, а зараз виступить видатний український радянський поет-фронтовик, лауреат двох Сталінських і однієї Шевченківської премії Сава Лемешко! Він розкаже нам про свої враження після недавніх відвідин США у складі радянської делегації!
Кажучи правду, Сава Лемешко не дуже рвався до промов. Але йому згадали багато проступків, в тім числі безпросвітнє пияцтво на фронті, зрив кількох своїх виступів, нестримний потяг до прекрасної половини. І Сава все зрозумів з півслова.
Насправді сказати, що США сподобалася йому –це нічого не сказати. Нью-Йорк ошелешив Лемашка, вся рідня якого споконвіку жила у степових селах, а колись у хуторах та зимівниках.
Лемешкові хотілося падати на коліна перед хмародряпами, що були наяву кращими від усіх дитячих казок його хутірського дитинства. Натовпи радісних людей лякали його. Згадував фронт. Він сам н е воював, але все одно… Якби не великий інтерес вождя до митців, то він, Сава Лемешко, зараз би лежав у сирій землі, бо Жуков загатив трупами українських солдат пів Дніпра, мовляв, хохлушки ёщё нарожают.
Ловив себе на тім, що хотів би жити у цьому місті. Тут кипів казан світового життя. Це була столиця щастя. Він би мав тут безлік чорнявок, білявок та рудявок звідусіль. Йому треба писати вірші про коханні і вино, а не про Славу Капеерес, впереміж із червонозоряним Прометеєм! Він замучився служити тупим солдафонам із портупеями! Він хоче свободи, блядь, свободи! Тому і тягнеться до чарки…
Натомість він вже у Києві .Мало того, що тут холодно, голодно і сіро. Зараз він ще мусить заклеймити ганьбою американський імперіалізм. І то перед натовпом, де є різні люди. Бо якщо не зробить цього, то дулю викусить, а не наступну поїздку до Америки! Поїде Бажан, або молодий поет Крислатий. А його залишать про запас, а потім просто забудуть, бо поетів, що хочуть служити владі, в УРСР як гною…
Правда, треба сильно лукавити душею. Але він не може інакше. Він не винен. Правда, бабцю Ївго, вам видніше з могили, що я не винен?
Його власні слова наче відлітали від його власного серця чужими, калічно родженими дітьми, які, летячи у безодню забуття, ще встигали вкусити чи вщипнути свого господаря:
– Дорогі товариші! За далеким океаном, в США та Канаді, зграї імперіалістичних вовків у супрязі із наймитами імперіалістичних розвідок, ці кровожерливі палії війни, знову хочуть крові радянських людей і всього соціалістичного табору! Ночами вони скрадаються назирці , щоб потрапити у свої антирадянські лігва, де до світанку виношуватимуть плани нищення радянських людей і прогресивних людей цілого світу!
Федір також мусив бути на цьому мітингу. Він машинально вслухався у слова Лемешка, згадуючи, що його брат був таким собі радянським Кармелюком, якого стратили, здається, на початку тридцятих за розбої і конфіскації комісарського добра. Напевно, це теж спричинилося до того, що Сава зловживає горілкою. «Який Сава, така й слава» – усміхнувся. Він читав одну поему Лемешка. Поема була популярною, але щось відштовхувало Федора від цього зліпку партійно-козацького запалу. «Сава, певно, писав її добряче напідпитку» -ще раз беззвучно усміхнувся музика.
Федір бачив одного разу, як Лемешка, ущент п’яного, забирали із якогось партійного бенкету для провідних постатей столичних митців (під провідними постатями мали на увазі не надто нездарних провідників ідей КПРС різними мистецькими мовами, в тім числі і музикою). Лемешко вигукував якісь хуліганські непристойності і все поривався вдарити одного із тих , що міцно схопив його під руки…
– У відсвітах кривавих пожарищ вони хочуть милуватися новими ріками крові в українських степах! Вони хочуть, щоб знову лежав у руїнах червонозоряний Київ, хочуть нових руйнувань для дорогих нам міст - мучениці Варшави, златоглавої Праги та незрівнянного Будапешту!
Федір дивувався невинній чистоті небес. Небо витримувало все і любило всіх. Воно було вічним. Небо не знає ні смерті, ні тривоги. Навіть напівкомандирський, напівістеричний голос Лемешка тонув у позачасовій мовчанці небес….
– Але ми, радянські люди, ставши плечем до плеча, твердо скажемо імперіалістичним паліям війни та їхнім служакам – українським буржуазним націоналістам, що мають лікті по крові після вбивств радянських людей:
– Ні – війні! Ні – війні! Ні – війні!
– Ні – війні! Ні – війні! – підхоплював натовп, оплесками та вигуками священної ненависті до ворога проводжаючи поета Саву Лемешка із імпровізованої трибуни.
Сходячи із трибуни, Лемешко подумав, що зараз важливо постояти біля перших осіб. Просто постояти, не треба підлабузнюватися. Він, кінець кінцем, фронтовий поет. Але учтивим стоянням засвідчити свою вірність партії ще нікому не зашкодило. Сава помітив, як перший секретар КП(б)України, нещодавно переобраний Кириченко, схвально кивнув йому головою
Якась дивна, раболіпна радість, із якою нічого не міг вдіяти, заполонювала всю Савину душу. Наступна поїздка до країн прогнилого буржуазного світу знову стала для нього ближчою. На мить спохмурнів, раптово згадавши свого брата.
Але він, Сава, солдат України і партії. Нехай мертві потурбуються про своїх покійників! А він тут, на вістрі ідеологічної боротьби, де нема місця декадентській міщанській розніженості! Та й у наступну поїздку до Америки чи західної Європи дуже хочеться. Там треба часто виступати, буває, питання аудиторії, серед якої пролазять націоналісти, прикрі, почасти справедливі…. Але Сава Лемешко все витримає заради самого життя, яке є таким, як є, бо він любить життя і хоче жити!
Перша частина роману за посиланням.
