1
Ми намагаємося всюди відшукувати ті чи інші сенси, щоб хоч якось заповнити болісну порожнечу у власних душах.
Ми не знаємо навіть себе. Адже кожен у своєму житті робив, робить чи ще робитиме такі вчинки, котрі були, є чи ще будуть зовсім невідповідними до його поверхового образу у власних очах. Не так давно я вийшов із одного кабінету, не сказавши ні слова, ні «до побачення». Хоча, якщо керуватися власною, хоч трохи наближеною до прагматичної, логікою, я мав би там затриматися і бути більш терплячим. Але що значить покидання чиїхось кабінетів, коли ми не знаємо ні шалених чорториїв власної підсвідомості, ні фізичних можливостей нашого організму, ні... Словом, ми значно більше не знаємо, ніж знаємо. Зате любимо прикидатися розумаками, що з′їли не один пуд солі. Ми навіть не знаємо, як ставляться до нас насправді більшість наших знайомих чи приятелів. Ми добре не знаємо, як насправді ставимося до них. Усе наше життя покрите пеленою туману і невідомості, а на його слизьких та звивистих стежках понуро бредуть подорожні, тобто ми. Щось вдаємо, чомусь красуємося, якоїсь холєри одягаємо смішні або драматичні маски. Щось постійно очікуємо, заховавши на берегах єства якісь кумедні та химерні претензії – до себе і до світу. Останніх переважно більше.
Чомусь переживаємо, якої думки про нас буде якийсь Герасим Каленикович чи якась Меланія Євлампіївна. А калениковичам ми переважно до калини, а євлампіївним – до лампочки. Бо вони занадто зайняті собою і турботами про те, що думає про них певний іванович чи певна василівна. Так формується безглузде замкнене коло. А приховані смисли вкотре обводять нас навколо пальця. Хоча нам переважно видається, що ми є дуже крутими. Чи правильно-хорошими. Або незаслужено відсунутими чиєюсь всемогутньою рукою на якісь марґінальні задвірки.
2
Нам дуже легко заплутатися у власних пастках і лабіринтах. Принаймні, я заплутувався і заплутуюся у них не раз. За Ніцше, це занадто людське. І як би ми не возвеличували себе у власних чи інших очах, які би не придумували хитромудрі продовження своїх «Я», спроба заглянути у глибини власної душі є заняттям виключно для сміливих!
Адже наші душі – це невідома земля. Як часто, коли добре проаналізувати мотиви багатьох наших вчинків, ми виявляємося не такими вже і шляхетними ідальго, як себе мислимо. Часто навіть за начебто благородними поривами стоїть холодна, або і бездушна, нарцисична експлуатація інших людей, за непохитним патріотизмом – банальне бажання влади і впливу, за творчою метушнею – непогамовні амбіції. Прикладів сказаному несть числа.
Кожен із нас стикався із людьми, неначе сплетеними із медоточивих словес і єлейних жестів. Але – хіба не правда?– не треба бути душознавцем – ми переважно розуміли, що тут криється якась фальш, якісь особистісні спонуки такої солодкавості. І часто під овечою вовною був захований вовчий вищир. Я остерігаюся єлейних людей, пам′ятаючи, що вони можуть бути найбездушнішими.
Наприклад, Сталін, знаючи, що заарештує свого старого революційного соратника, Сергія Кавтарадзе, що колись врятував йому життя, завжди цікавився, як той себе почуває. А потім Кавтарадзе засудили до розстрілу за ... змову проти Сталіна. Його довго тримали у камері смертників. Потім помилували. Сталін після того навіть ... заходив до нього у гості, власноручно підливав супу у тарілку, співчутливо питався, чи, мовляв, чогось не треба. Бійтеся данайців, які приносять дари... А потім, між іншим, як він полюбляв, кинув: «А все ж таки ти хотів мене вбити!», хоч прекрасно знав, що це звинувачення безглузде, і що тепер Кавтарадзе кожної хвилини чекатиме повторного арешту. Але Сталін бажав виглядати добреньким у власних очах, особливо, в очах інших. Проте такі моторошні маніпуляції людською психікою були лише проявом витонченого садизму, причім його найрозтліннішої моральної форми, мовляв, хай він живе, але постійно залежить від привереди свого господаря, відчуваючи постійний страх і трепет.
Люди, які видаються спершу суворими і непривітними, далеко не є такими насправді. Ті, що обіцяють гори і долини, часто лише висловлюють вголос власні фантазми. Ті, котрі без жодного ентузіазму беруться до сприяння вам, можуть виявитися найвідповідальнішими і найчеснішими людьми із тих, кого ви зустрічали в житті. Невідома земля людської душі не знає бюрократичних приписів і канцелярських канонів.
Людині властиво жити стереотипами. У кожного вони свої. У книзі американського психоаналітика Джеймса Холліса «Душевні трясовини» є одне вражаюче порівняння. Він пише про поведінкові стереотипи людини, які нагадують рух старої коняки замкнутим колом. Тобто, ми хочемо щось змінити, але не можемо. Не вистачає волі. Зате у кожного із нас є потужний пласт підсвідомого, який я тут назвав terra incognita.
Ця невідома земля наших бажань і прагнень може бути осмислена і більш-менш зрозуміла. І тоді вона віддячить нам новим витком звільненої енергії. Адже всі наші радощі і біди заховані всередині нас.