ЕкоЕнергія




Дещо про ігри розуму

Дата публікації: 2016.12.11 | Коментарів: 0 | Переглядів: 980

1

У кожного із нас бувають такі хвилини у житті, коли ми виразно відчуваємо розпач, відчай і жах приторкнення до якоїсь порожнинності, котра начебто існує деінде. Я  знаю про такі досвіди інших людей. Це  тема, якої ми боїмося. Крига космічного хаосу і безмір порожнечі може налякати найсміливішого.


Мені також часто сниться щось важке і  заплутане:  нежиттєві пустелі, красиві жінки, які не хочуть зі мною знайомитися, смерть близьких або гіпертрофований чорний  квадрат. Я завжди у своїх романах та есеях хотів «докопатися» якихось хоча би натяків на відповідь тим підставовим питаннням, що хвилюють кожного із нас: як змиритися із страхом смерті? який сенс нашого життя? як його прожити гідно, незважаючи на внутрішнє незадоволення собою?


Можна все життя грати роль вічного юнака( випадок Гемінгвея) чи дівчини, ходити у п’ятдесятирічному віці із тінейджерським рюкзачком за плечима, мати ілюзію вічної молодості, але – о Господи! – хіба це щось значить на шальках космічних терезів, де усі ми є нескінченно малими величинами?..


Кілька років назад я замовив книгу Григорія Чхартішвілі «Писатель и  самоубийство». Не буду зараз міркувати ні про інші іпостасі цього вельми неординарного пана, ні про достоїнства чи недоліки цього, трохи міщанського і поверхневого чтива, що покликане лоскотати  нерви.


Я прочитав цей талмуд, здається, за два вечори і дві ночі. Надворі була осінь.


…Ми винаймали тоді квартиру майже у центрі міста, колишня «Московська» вулиця, де після війни поселяли радянських офіцерів високого рангу та працівників КДБ. У тому будинку існував надмір тарганів. Їх було неможливо вивести. Нашими сусідами майже всуціль були старі дружини-соратниці колишніх діячів ідеологічного фронту. Я час від часу чув їхні бесіди:


– Надо голосовать за Симоненко! Только за Симоненко! Иначе нам будет очень плохо, понимаете это аль нет? Как же вы этого не понимаете?...


Того вечора дружини вдома не було. Поїхала разом із  дітьми на одну ніч до своїх батьків у Коломию. Я дочитав іронічно-некрофільські одкровення пана  Чхартішвілі і занурився у роздуми: чому? невже у героїв не було іншого виходу? де межа нашої саморуйнації чи нашого самобичування? як відшукати спокій?


Вимкнув світло. Надворі монотонно розгулював дощ. Десь, знизу і зверху, старі соратниці вкотре істерично жестикулювали до уявного Петра Симоненка. Не спалося.


Я встав і викурив дві цигарки підряд. Здавалося, що поруч оселилося щось зловісне. У будинку стояла така тиша, мовби я йшов нічною пустелею. Згадалося, що на кухні, де я вдихаю канцерогенні випари впереміш із нікотином, кілька років тому помер, здається, від інфаркту, син колишніх господарів( потім вони продали квартиру і виїхали кудись у Росію).


Сіндзю Стефана Цвейга і його молодої дружини... Веронал професора Акутагави...  Передсмертна записка Маяковського, сповнена замежового відчаю...Наповнений  газом  робочий кабінет Ясунарі Кавабати... Боротьба із останньою маскою старого Хема... Садо-мазохістичний театр і водночас трагедія відходу Юкіо Місіми... Тіло мучениці Марини Цвєтаєвої, що вільно розгойдується на імпровізованій шибениці; її син, що сказав після похорону: «Марина Ивановна поступила логично»... Смертельна доза морфію Джека Лондона... Чоловіків у кілька разів більше, може тому, що жінки є ліпшими майстринями терпіти і чекати...


Тиша тиснула, мовби хотіла розчавити мене. І зненацька я, так зримо і конкретно, відчув тягар власної одинокості. Стало так важко, що вже навіть не мав сили потягнутися до рятівної цигарки. Ліг. Який там сон? Здавалося, що із кутів кімнати на мене сунуть якісь примарища, якісь цнотливі загублені душі, котрим теж сьогодні так холодно і  одиноко.


Ввімкнув світло. Полежав. Глянув на годинник: четверта ранку. Глупий, наркотичний і небезпечний час. Викурив ще одну. Розпач і відчай досягли апофеозу – і  повільно відповзали десь інде. Нахлинуло спустошення і безсилля, немовби я весь день працював на будові чорноробочим або викочував дгорі сізіфів камінь.


Тінь великої порожнечі лише погралася зі мною, даючи можливість не впасти у твань замежового стану. Крихкість і відносність, холодний дотик якоїсь нестерпної правди і маніпуляція дзеркалами, яку здійснює Той, хто володіє дверима і свободою...


Навіть не пам’ятаю, про що думав, вдивляючись виряченими очима у вись блідокольорової стелі. Курити уже не міг. Потім за вікном почулася чиясь п’яна пісня, мене мила пригортала до себе, ци ня любиш, ци ня возьмеш, бо я гину без тебе – і мені стало легше. Настільки, що навіть зумів заснути.


2


Але наша психіка має багато потенціалу..


Кожен із нас знає людей, які начебто мають усе, але не почуваються щасливими. Кожен із нас знає людей, які не мають нічого особливого – у матеріальних вимірах – але від них віє спокоєм та зрілою любов’ю до світу.


Мільйонер Сава Морозов, заплутавшись у своїй нещасливій любовній історії і пастці власного світосприйняття, застрелився на курорті у французькому містечку Ніцці. Йому було лише 44 роки. Одна жінка, яка знала, що має невиліковний рак, присвятила залишок свого життя психологічній підтримці важкохворих. Сучасний французький письменник Мішель Уельбек, маючи мільйонні гонорари і славу, у своїх інтервю справлює враження замкнутої і депресивної людини, що майже не виймає із рота цигарки. Психоаналітик Ірвін Ялом згадує про чоловіка, який через вживання наркотиків позбувся здоров’я, врешті-решт опинившись на інвалідному візку. Він їздить коледжами і університетами, кажучи молодим людям: «Ти  втомився жити? Віддай мені своє тіло! Ти хочеш кинутися із мосту головою вниз? Дай мені своє тіло, бо я хочу жити!». Ефект перевищує всілякі межі очікування...


Адже ми любимо себе, але так, наче... ненавидимо. Це спрацьовує тягар нашої підставової тривоги – страху смерті,  закинутості і недовіри до світу, наша дитяча пам’ять про далеко не завжди ідеальні стосунки наших батьків, наші невротичні способи безконфліктності(мовляв, буду з усім згоджуватися, то ніхто мене не образить) догодити дорослим, щоб вони до нас не чіплялися... Це вишкірює гримаси наша поранена спонтанність і наші нарцисичні шрами, наші параноїдальні ритуали і забитий у найдальший куток темної кімнати незжитий інфантилізм як потреба мати Великого Заступника( без релігійних асоціацій). Бо якщо ми не любимо навіть себе, труячи ненавистю чи заздрістю, то як можемо полюбити інших?


Але все має свої першовитоки прихованих причин будь-якої поведінки.... Індійанці племені сіу дали чудовий взірець фольклору, мовляв, щоб засуджувати людину, слід хоч би «два тижні проходити у її мокасинах».


Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими? Риторичне запитання.


І ще. Незважаючи на будь-які і будь-чиї інтерпретації, героїчне залишається героїчним, малодушне – малодушним, шляхетне – шляхетним, а підле – підлим.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: