Мені не надто подобається сірий колір костюма. Мені взагалі не подобаються костюми. Не люблю краваток як добровільних затискачів свободи. Але нехай не ображаються костюмолюбні і краваткозалежні, бо це лише справа смаку. А, як відомо, на колір і смак товариш не всяк. Зрештою, йтиметься не про костюми і краватки. Хоча...
Після закінчення вузу я кілька років працював на Черкащині. Вчителем української мови і літератури у сільській школі. Звідти було однаково далеко що до Черкас, що до Кіровограду. Це була справжня степова порожнина географії із її автентичними характерами людей, із її красою і жахом відрубності від будь-яких благ цивілізації. Але я відтоді назавше полюбив центр України і людську справжність, навіть безхитрісність більшості тих степовиків, що називали мене «западенцем». Через те іноді підчас якихось дипломатичних бесід чи штучного єлею компліментів я чомусь нав’язливо згадую про ті, такі начебто чужі для галичанина краї. Потім навчання у київській аспірантурі остаточно прищепило мені імунітет до, даруйте, гірших сторін нашого, галицького світосприйняття. Але навіть не про це я хочу зараз розповісти.
Спочатку завучем, а потім директором тієї школи був чоловік, якого я умовно називаю М. М. Я знав, що він закінчив Донецький університет, за фахом «фізика». Що у нього було якесь дуже покручене особисте життя, доки не забрів на Черкащину. Ходили чутки, що він лікувався від алкоголізму і був «підшитим». М.М. мав дружину. Своїх дітей із нею у нього не було.
М.М. дуже багато курив, переважно «ватру». І постійно ходив у сірому костюмі. Із краваткою, також, здається, якоюсь сірою, наче вигорілою на сонці. Але він був чоловіком пристрасним і по-своєму яскравим. Здавалося, що він зумисне (очевидно, через бідність...) вибирає сірі кольори, щоб стати уніфікатом, остаточно розчинитися у цьому невибагливому трибі сільського життя. Забути про свої студентські та післястудентські пригоди. Знайти спокій серед шкільної та картопляної сільської «ідилії».
Я подружився із ним. Мені не мало знаачення: завуч М. М. або директор, чи лише вчитель фізики. Він це чудово розумів. Не раз ми у його кабінеті «ганяли» дуже міцні чаї, закушуючи їх міцними і дешевими цигарками. Він розповідав про якісь дикі студентські пиятики, двотижневі запої, нетримання сечі та повний відруб свідомості. Аж таким потужним досвідом я похвалитися не міг. Через те переважно слухав.
Також М. М. багато говорив про якісь жіночі зради, кохання за три рублі, яке вибирають замість життя із тим, кого любиш. Він був людиною – дуже нетиповий фізик! – надто вразливою, делікатною і навіть сором’язливою. Його любили як вчителі, так і учні. Згодьтеся, що коли директора школи люблять учні, це щось означає.
Він розповідав мені багато конкретного і багато абстрактного. Чимало я вже, на жаль. забув. Він любив говорити про себе – напевне через комплекси, назвемо їх ще раз сором’язливістю і вродженою душевною цнотою, котру ніякий спосіб життя не зумів остаточно переродити – як про третю особу. Соромився. Шкода, що через відсутність життєвого досвіду я збагнув це надто пізно. Може, зумів би щось важливе порадити.
Було відчутно – щось гризе його і мучить. Чи це було нещасливе особисте життя? Степова провінційна безнадія? Неусвідомлений екзистенційний страх? Туга за солодким алкогольним галюциногеном? Сіризна і рутина навколишнього, від якої не рятував навіть подібний колір костюму?
Я врешті виїхав із Черкащини, бо, попри мою фольклорну любов до неї, робив усе, аби покинути сільське вчителювання. Отже, наші дороги розійшлися. Я навіть не пам’ятаю, при яких обставинах бачив М. М. востаннє...
До мене доходили чутки, що він знову почав пити, що десь валявся під тином, а десь... Словом, аби не деталізувати, до нього повернулися усі студентські фантасмагорії. Лише біда, що це було черкаське село... Його, звісно, «попросили» із директорської посади. Кажуть. він одразу кудись щез. А потім знову, неприкаяний і зламаний, повернувся. Де він був? Що відчував і пережив?
Потім його не стало. Я не знаю обставин смерті М. М. і вже, напевне, ніколи не дізнаюся. Він назавше залишився у моїй пам’яті драматичною червоною плямою на тлі тієї сірої та доброї сільської рутини і безвиході...