Скажу одразу, що ці начерки можна сприймати як пародію: на класифікації, символізм чи реалізм, на абстрактні картини чи фільми. Інша справа, що ця пародія далека від анекдоту. Але пародійність – не завжди синонім веселощів.
Маю на увазі сонце як символ. Як життєва енергія. Як гармонія. Є люди, котрі ніколи не бачили сонця. Тобто ніколи не почувалися щасливими.Є й інші – ті, що до пори, до часу не знають чи не хочуть знати про зворотній бік цього світила. Про сонячні затемнення. Перевитрати сонячного світла. Умовно назвемо їх місяцем.
Є сонячні та місячні місця. Руки. Відкриття і дослідження. Сонячні та місяцеві люди. Навіть країни чи континенти. Можливо, Галактики. Я не можу це переконливо довести, але звідкись достеменно знаю...
Я був би надто недалеким, коли би стверджував, мовляв, усе сонячне – це добре, а місячне – погано. Або навпаки. Критерії добра і зла настільки розмиті, що кожен встановлює їх самостійно. Інша справа, що дуже важко не прогнутися під тягарем Мономахової шапки. Покажіть мені тих, хто ніколи не зраджував своїм ідеалам. Принаймні, у дрібницях. Якщо така людина знайдеться, то, після вимушеного скурпульозного слідства і психоаналітичного рентгену її мотивів поведінки, я першим піду на пошуки золота для її прижиттєвого пам’ятника!
Здається, можна лише обережно говорити про межі компромісу. Звісно, що ледь не кожен другий дядько і майже кожна третя тітка, бо чоловіки назагал амбітніші від жінок, будуть щиро переконані у власній праведності. Чи непомильності і чеснотах.
Що ж, коли, ще століття назад, гуцули на похоронах раділи і грали «дупака», мовляв, душа померлого радітиме із нами і їй буде легше, хто може, окрім закоренілих ортодоксів, назвати їх варварами? Звинуватити у інфантильній жорстокості? Слабкому інтелекті чи тваринних інстинктах?
Один грек, коли померла його дочка, цілу ніч танцював. Скажете, що він божевільний? Можливо, і так – але з точки зору наших приписів і канонів. А може, якщо би він не виливав біль у формі шаленого танцю, то щось би собі заподіяв? Чи збожеволів би від розпачу? Що ми можемо знати про інших? Переконаний – дуже мало.
Ми ж навіть себе не знаємо настільки добре, як нам це здається. Дивуємось деяким своїм вчинкам чи реакціям на якісь події. Бо не усвідомлюємо, скільки всередині нас сонячного чи місячного матеріалу для життя. Тобто, сили конфлікту між нашим свідомим( сонце) і підсвідомим( місяць). Які би ми не були відмінникувато-прекрасні, які би білі і пухнасті слова не випромінювали на людях, це ще дуже мало промовляє про нас. І не кажіть, що я прискіпуюся до такої чарівної істоти, як людина.
Справа не у національності чи віропричетності. Не у товщині гаманця чи ставленні до лесбіянства. Хоча, безперечно, у цьому, як і в іншому( не забудьте про пародію на класифікації) теж. Але всі ці переконання, якими людина обростає упродовж життя і які залежать від місця і часу, є лише зовнішньою частиною айсбергу.
Звісно, важко було у радянській імперії очікувати, наприклад, на якомусь-там всесоюзному комсомольському з’їзді виступів із панегіриками романові Камю «Чума» чи захоплення магією молитовного ритуалу. Але ніхто не міг би встановити, навіть різні кадебістські штірліци у квадраті, що творилося у підсвідомості деяких молодих радянських ідеалістів, коли вони відкрили очі на моторошний театр абсурду із серпом і молотом посередині. Інакше звідки тоді було взятися таким нонконформістам, як письменник Микола Руденко, що плюнув на блискучі кар’єрні можливості, ставши переслідуваним всією серпо-молоткастою машинерією для знищення?
Підземна чи підводна частина – це долі багатьох поколінь наших предків за батьківською і материнською лініями, тобто карма роду. Це наші зіткнення із батьківською волею і особливостями упродовж перших років життя. Це найрізноманітніші збіги обставин, що впливали на нас більше, ніж національність чи переконання, без різниці, визнаємо ми це чи ні. Це привереди космічного вітру.
Це ігрища, навіть оргії, пустунів – сонця і місяця – всередині наших голів...