Мої баба Рома у свої 86 зажили п’ятеро дітей, одинадцять онуків і п’ятнадцятеро правнуків. Її ставлення до виховання, догляду та здоров’я нащадків характеризується однією простою фразою: «Ніц йому не буде – шляк ’го не трафит». І дійсно – якось усі ми до цього часу, і діти, і онуки-правнуки нічим особливим не хворіли, всякі біди-лиха нас обминали й нічого надзвичайно-трагічно-непересічного з нами не траплялось. А певно все тому, що баба в житті керуються ще одним принципом: «Без Бога – ні до порога».
Так от. Було мені років три з невеликим. Мама час від часу спроваджувала мене з Івано-Франківська до баби в село Боднарів, на лоно природи, так би мовити. Дівчиськом я була ще тим – якби не бабин принцип про шляк, було б їй зі мнов непереливки.
Одного теплого літнього вечора – саме почало сіріти – ми з бабов побили горшки. Я сі взлостила і сказала, шо раз ви такі, поїду я додому, до Хранківска. Баба засміялисі, і сказали: «Їдь, з Богом». «І без Бога вашого поїду», – буркнула я у відповідь. На то баба проповідницьким тоном з піднятим угору пальцем прорекли: «Без Бога – ні до порога». А тоди взєли свою блищєчу дійницю і зацофану запаску й почовгали доєти корову до стайні. Я ж, буркочучи собі під носа шось там про Бога, без якого, виявляється, вже й з хати вийти не мож, гонорово грюкнула сінешними дверима і пішла – правильно, на стацію, з якої до Хранківска їздит червоний поїзд. Навіть подумати нині страшно...
Щоправда, дійшла я тілько до сусідиного плота. Перестріли мене по дорозі Миросинині гуси. Ох, шо то були за гуси! Двоє сивих, поскубаних, худезних гусий, старезних і злоснезних, як сама Миросина. Їх і старі боялисі, не то шо малі. Ото, йду я собі вулицев, а гуси з обори і просто до мене – шиями крутят, лапами ляпают, шиплют, крильми плещут – тут мені й смерть! Залізла я в траву під пліт – ревууууу, шмарки по бороді з болотом мішєю, а гуси собі навколо мене бур’ян запилючений щербатими дзьобами пощипуют.
Не знаю, кілько я там ревіла – десіть мінут чи півгодини, але баба з повнов дійницев прийшли до хати та й уздріли, шо мене такой нема. І тут перед їх сивими очима пролетіла моя маленька постать, яка самотньо йде вночі по Галицькій, а по ній же і трактори їздят, Господи милосердний!!! Далі я, ще менша й непомітніша, йшла вже по Калуській трасі, де тотих машинів до лиха і моє крихітне тільце вже було розметано по узбіччі в клапті. Але ні – трасу я в бабиній уяві минула ше жива, але робиласі все менча і менча. А далі сі зачинало найстрашніше: посадка. То такий кавалок лісу між селом і стаційов. А шо ви собі думаєте? В тоті посадци і цигани, і пси скажені, і вовки, і ведмеді, і певно навіть тигри з крокодилами. Боже, милий Боже!!! І, втираючи зацофанов запасков заплакані сиві очі, баба побігли ратувати дитину від циганів, які вже певно варили з мене юшку.
Яке щісьтє – вздріли мене під сусідиним плотом під надійнов гусячов сторожов. Певно баба мої не чули про гусий, які шось там колись мали до поратунку Риму, але мене сі двоє поратували точно. Баба з великов дяков пожбурили в тоті гуси грудку землі, взєли мене на руки й втерли свойов запасков мого шмаркатого носа й заслинену бороду.
«А видиш, казала м тобі: без Бога – ні до порога! Ше троха, та й тоті гуси би тебе з’їли», – казали баба, витулюючи мене до своїх сухих грудий, по дорозі додому вздовж сусідиного плота. І плакали, і сміялисі...
А я теперка, де б не йшла, стараюси такой брати з собов Бога. Ну так, аби гуси по дорозі не з’їли...