Часом якась дрібниця, зовсім мале і незначуще щось, може круто розвернути твоє мирне і безтурботне життя. Так воно сталося і зі мною. Зараз розкажу.
То був далекий 93-й чи 94-й рік. Тоді у нашому місті відкрився природничий ліцей і урочисто оголосив про перший набір на конкурсній основі. Не знаю, чого раптом (бо неклепані, кажуть мої баба), але мої батьки вирішили, що я – чистої води гуманітарій – могла б там вчитися. Ну, гаразд. Що ж залишалось?
Все було по-справжньому. Усна співбесіда і письмові іспити з математики та рідної мови. (Можливо, ще щось, але ж то було так давно, що не пригадаю). Максимально мож було набрати на одному іспиті якусь там (не пам’ятаю скільки) кількість балів, і за їх підсумком відбувалось зарахування.
Якщо на українській мові в мене проблем не виникло, то з математикою було складніше. Мої дідо (Царство їм Небесне), були бензопильщиком. Ціле житє пиляли ліс. А задачку про лісорубів, які за скількись там хвилин розпилювали колоду на скількись там частин, я таки не втнула. Ну, недоглупала я, що аби розпиляти колоду на штири кавалки, доста її розрізати лише тричі. Отаке... Мої дідо би сказали, шо роззяві завше віпадок буває.
Втім, навіть через клопіт з лісорубами, я все ще мала усі шанси стати ліцеїсткою.
Отож – співбесіда!
Уявіть собі – нас, затурканих загальноосвітньою школою перехідного періоду початку 90-х, на тій співбесіді суворі екзаменатори називали на “Ви”, і мало не по батькові. Щоразу, коли до мене зверталися: “як Ви вважаєте”, “що, на Вашу думку”, “чи Вам не здається”, я, про всяк випадок, озиралась, чи позад мене часом не сидить хтось іще, кого разом зі мною стосується оте несподіване множинне “Ви”.
Позаду ніхто не сидів. То ж не залишалось мені більш нічого, ніж самотужки виблискувати ерудицією і кресати талантами.
Співбесіда пробігала просто чудово. Захоплені екзаменатори, не маючи можливості поставити мені більше балів, ніж було передбачено правилами, малювали в моєму листку з оцінками знаки оклику, зірочки і сонечка. Вочевидь, так вони намагалися відзначити мої музичні здібності, техніку і виразність читання, образне мислення і ще купу усіляких, невідомих мені тоді, чеснот.
Я була на сьомому небі від щастя, через таку нечувану увагу та похвалу до моєї скромної, але честолюбивої персони. Квітла, мов синець під оком і вже уявляла, як навчатимусь у цьому дивовижному ліцеї, де замість шкільної форми, мабуть, одягають сукню зі шлейфом і такими довгими-довгими рукавичками, а хлопці носять лише фраки.
Останній екзаменатор – образотворче мистецтво. Сувора тітонька в окулярах, праворуч від якої на дошці понапришпилювано цілу купу малюнків.
Знаєте, в нас у школі, звісно, було усіляке там трудове навчання-малювання, але вела його не спеціальна вчителька, а наша класна. Ми щось там якесь малювали, але про теорію мистецтв не йшлося. А оскільки, у мене з живописанням ну геть не склалося – я навіть розмальовку не втну розвазюкати більш-менш по-людськи, то й цікавості оті акварелі з пастелями у мене не викликали.
Ще з натюрмортами і пейзажами я якось, з лихом-бідою, дала собі раду. Але екзаменаторці було того не досить. То ж вона підсунула середущим пальцем догори свої окуляри і спитала:
– Які Ви знаєте теплі і холодні кольори?
– Червоний! – ні на мить не засумнівавшись випалила я. – Червоний – теплий.
Екзаменаторка чомусь поморщилась, і захотіла від мене ще теплих кольорів.
– Нуууу, оранжевий, – кажу, – рожевий...
Тут їй геть зробилося зле, вона замахала на мене руками:
– Досить, досить! А холодні?
З холодними виявилось складніше. Я вирішила підключати логіку. Що в нас холодне? Сніг. Холодильник.
– Білий! – переможно оголошую я.
– Білий – це взагалі не колір, – самовдоволено констатує на моє щире здивування екзаменаторка, поправляючи окуляри. – А зелений? Теплий, чи холодний? – підступно запитує вона.
– Теплий, – кажу я, трохи невпевнено. – А може й холодний...
– Ну добре. Який із малюнків на дошці намальований холодними кольорами? – не здається екзаменаторка.
Довго роздивляюсь малюнки. На одному з них – зимовий вечір: хатка, засніжений ліс і захмарене небо, усе в сіро-біло-фіолетових відтінках. Бррррр! Дубак!
Повагавшись, тицяю пальцем у засніжену хатинку.
– Погано. Дуже погано, – констатує екзаменатор. – Отже, останнє запитання!
Серце моє вкрилося інієм. Мені прохололо від думки, що зараз вона спитає, котра з картин намальована теплими кольорами. Я мріяла, щоб усі ті кольори поморозило раз і назавше. А сукня зі шлейфом замість шкільної форми уже замайоріла привидом десь там, поміж засніженим фіолетовим лісом.
Останнє запитання я слухала, мов смертельний вирок.
– Що таке витинанка? – насуваючи окуляри аж на лоба питає екзаменаторка.
І раптом мене такі сміхи зібрали, що й не сказати. Сиджу перед нею, пирскаю. Біс його знає, що воно таке, ота витинанка.
– Щось, що витнули, – кажу я.
– Як витнули? Із чого? – вочевидь, їй ніколи не набридне...
– Не знаю! – переможно кажу я і полегшено зітхаю. Нарешті можу йти. З витинанкою я не викрутилась.
Що таке витинанка, не знали ні тато, ні мама, ні навіть мої усезнаючі й всевидющі баба. Дядька ґуґля, що все знає, тоді ще не було. На тому й стало.
До сукні зі шлейфом мені забракло ганебних пів чи півтора бали. Таки ота образотворчість з її витинанкою (богудєкувати) мене зарізала.
Я продовжила вчитись у звичайній школі, і була з того вельми щаслива, особливо, коли почались усілякі там тригонометрії, інтеграли і хімії з фізиками. Від самої думки, що в природничому ліцеї уся ця муть вивчається поглиблено, перед моїми очима тужливо спливала фіолетова хатинка і сукня зі шлейфом.
А десь так у класі шостому, під Новий Рік, у мене сталося відкриття. Вчителька малювання склала трикутничком аркуш паперу, вправно маленькими ножицями вирізала з нього ажурну сніжинку, розгорнула перед нашими цікавими носами і урочисто оголосила:
– Сьогодні на уроці ми із вами, діти, будемо робити витинанку...