Дуже часто ( і помилково) я вважав, що Львів – моє місто, моя зона комфорту, моя загублена-віднайдена мала батьківщина.
Коли вперше побував тут, ще малим, на шкільній екскурсії, ще не знав, що дуже сильно полюблю це місто. І потім, вже в старших класах, мріятиму про нього. Про те, як поступлю у котрийсь із тамтешніх вишів, на журналіста чи філолога чи літературознавця. І як буду лазити львівськими кнайпами і впиватимусь кавою або червоним напівсолодким, або і тим, й іншим, у компанії своїх чарівних коханок і подруг, найкращих друзів і випадкових знайомих. Як писатиму вірші чи (не)звичайні історії про нього, про всі його дивності, настрої, підземні ріки і думки. І все-таки стану частиною Львова, того містично-ліричного, еротичного і творчо-п’янкого. І він впустить мене до себе і прийме, як то зробив я. Мріяв. Мріяв і планував, і розказував про свої плани Богу, от і насмішив…
Найіронічніше в цьому те, що розсмішив я не Бога і навіть не Львів, а себе…
Я часто їздив до Лємберга ніби просто так. Інколи автостопом через Долину, Болехів, Стрий, а часом іншим шляхом – Копанки, Жидачів, Журавно, а ще рідше – міжміськими маршрутками Калуш-Львів чи електричками з пересадками і без. І завжди, досягаючи пункту призначення, – вітався з Ним, дякував, що він все ще там, де є, і чекає на мене.
А взимку я відчував місто Лева особливо і надтонко. Теплим і з присмаком медовухи, ніжним і світлим, джезовим і еротичним.
Мене чарувала поезія міста, яка проявлялась у всьому, від архітектури, запахів кави, кольорів і контрастів у будь-яку пору року до зашкальної сексуальності львівських молодиць з їхніми гардеробами і мейк-апами. І в магнетичних назвах локацій, в розташуваннях вулиць і провулків, фонтанів і лавок, вікон і дверей, пам’ятників та людей.
Я завжди заряджався всім цим. Енергією і магічними рядками цієї поезії, цього міста. І яким би змученим і пустим я б не приїздив, повертався наповненим по вінця – життям, ідеями, подіями і вином. Так було завжди. Я пірнав у Львів, як у воду, і виринав звідти чистим чи то пак очищеним. І покидав його, часом на кілька тижнів, а то й кілька місяців, але ніколи – надовго.
І тепер мені здається, та ні, я впевнений, що саме в такій формулі й полягала моя невичерпна любов до Львів-сіті, до всіх його тріщин і закутків.
І мені, і йому було комфортно саме так. Ми не обтяжували одне одного своєю надмірною присутністю. Це було, як психотерапевтичні сеанси, або як секс. Коли, врешті, з полегкістю видихаєш з себе злий дух, все погане, і, перероджений, повертаєшся до своєї святої оселі і засинаєш щасливий у свіжій постелі. Така блаженність.
Завжди було дуже приємно зустрічатись з друзями, фестивальними знайомими, навіть випадково з однокласниками саме тут, у Львові. Хоч з тим самим успіхом можна було зробити це, скажімо, у Франківську чи Коломиї, або в Одесі чи Києві.
Саме тут відбулась найбільша кількість знайомств, симпатій і кохань (їх найменше в цьому переліку). З цілою купою музикантів, поетів, просто письменників. З тими, кого слухав і кого читав, не підозрюючи про такі повороти подій. Тобто, саме тут я переборов свій страх і невпевненість, свою сірість, мізерність та посередність. Віднайшов чи просто вкотре підтвердив і довів собі, що, обравши стежку письменництва, зробив правильний вибір. Це мені Львів нашіптує і сьогодні, тільки впевненіше, ніж тоді, – на перших літературках і ХVIII-их Форумах, голосніше. І воно (себто місто) й надалі відіграє надважливу роль і моєму житті, якось впливає на мої погляди, бачення, хотіння. Тепер саме запрошує до себе, підкидаючи людей і ситуації, підливаючи терпкі вина в бокали, і освітлюючи своїми неоновим німбом мій шлях.
Але й відштовхує сильніше. Своєю пізньою весною, яка більше схожа на пізню осінь. Своїм пафосом, який просочився ніби отруйний газ крізь всі шпарини, крізь всі чужі вірші, дірки у вухах і вмостився між червоних дренів на дівочій голівці. Своїми переповненими маршрутками з бабусями о пів на сьому ранку, в яких ті, розмовляючи по мобільних, зачіпають теми, про які в «прілічном общєстве» не прийнято говорити (це ж може бути гидко чи надто інтимно, чи просто боляче). Кожне слово чи речення має своє місце і свій час.
І ще – своїми будинками-коробками, які в моїй голові ніяк не в’яжуться в картинку того Львова, яким я звик його бачити. То, швидше, страшні відголоски «совка», пам’ятники чорно-білому минулому. І в цьому розриві я вже не бачу, чи насправді Львів – культурна столиця. Врешті подорослішавши, я розумію, що місто таке ж, як і інші, як Харків чи Хмельницьк, Одеса чи Київ, Житомир чи Калуш, Коломия чи Луцьк. І тут так само є свої ангели і демони, музи і гопники, рагулі й інтелігенти, бібліотекарки й повії, весілля і поминки. Так само смердять каналізації чи пахнуть каштани або вишні, так само болять голови і течуть менструації, й похмілля та синці тут проходять не легше і не швидше, ніж деінде.
Та все одно я повертатиму у Львів ще сотні й тисячі разів і стільки ж покидатиму його. Так і не наважившись «кінуть кості» чи «пустити коріння». Бо з кожним процесом, думкою, моментом, кроком до свого невідворотного старіння, все менше я буду деревом, все більше – вітром. Адже сенс мого буття – рухатись. Йти своїм шляхом і не зупинятись. Не розмінюватись на окремі кадри, а бачити і проживати весь фільм, з усіма деталями і діалогами. Не шукати комфорт, а самому його створювати. Байдуже де, головне – процес.
Дім повинен бути в серці, душі й голові, а не у Калуші, Львові чи Києві. Найголовніше – не покинути свою внутрішню домівку, інші можна збудувати…
Боріться зі своїм внутрішнім сепаратизмом, як я)) Всім mazeltof і доброго ранку)
21 квітня 2015 року
Київ, Україна