Люди природи не розуміють! Люди хочуть жити і тіпа розслаблятися, створюючи біля себе простір з бетону, дерева прошареного лаками і машинами і магазинами. Їдучи за місто, в них все одно є інстинкт нищення не притаманного всього, шо є у місті. А гуцули то взагалі. Нє, ну є гуцули, шо то розуміют, але тіко не яремчанські. Ти пий, не дивись, зара робим курку в холодильник і йдем до базару, йдем? Але йдем по рельсах через міст! Поплюєм в ріку подивимось як риба плаває. То жизнь! Жизнь!!!!
Відправляємося недільним ранком з центрального вокзалу, купивши квиток на потяг “Червона Рута” — напрямок до Яремче. Івана ше нема, тому беру два квитки, споглядаючи на гламурну крас,у яка сидить і набиває калькуляцію двадцять чотири гривні за два квитки на дизель своїми довжелезними нігтями, розмальованими під радянські штори, час від часу шпортаючись і спотикаючись між клавішами та застрягаючи в засмальцьованих ущелинах буквів.
На проході стоять дві діви. Поставлені керівництвом зверху чи то просто постояти, чи шось віджати — так і не зрозуміло, бо нікому не перечили з пасажирів, які прямували на перон, навіть не маючи в руках квитка. Певне, таки ці діви мають свій шарм і прагнуть зачепити поодинокого туриста хтивого на дам за п’ятдесят та провести екскурсію стародавнім містом Станіславів.
На пероні служителі закону яро обговорюють якісь свої проблеми, не надто переймаючись, чи переймається їхніми проблемами оточення. А перейматися є чим, бо все ж таки в сусіда машина нова і треба обмити. Час від часу спльовуючи лушпиння від насіння і курячи одну за другою цигарки, вони створювали таки дійсно надійний захист, бо в таких хранителей спокою району Привокзальна хочеться вірити і хочеться боятися та поважати. Щось від них тхне ранковою впевненістю.
На горизонті виверження вулкану саме так. Туман, а за ним — невідоме, і невдовзі це невідоме, розсуваючи, як виявилось, завісу як наслідок згорілого пального, виходить на велику сцену під оплески публіки і розпочинає свій двогодинний спектакль-атракцію, гепенінг, перформенс і флешмоб.
Вишиковуючись як відвідувачі драмтеатру біля портеру, аби здати на найкраще місце серед вішаків свої пальта, ми стаємо в натовп і чекаємо наче осіннє пальто своєї черги на вішак біля вікна з тіньової сторони. Та, на жаль, старі проїжджені міллю шуби, які бояться протягу, встигають вхопити свій номерок і сісти в тінь, сховавшись від основної маси глядача, аби спокійно спостерігати за виставою. Бо, як виявилося на сцені, а їх є аж три, то як локація на фестивалях відбувається водночас три дії. Ми займаємо честь грати в дії другій, тобто в центральному вагоні.
Коли їдеш потягом із сонячного боку і навіть відкривши вікно, ти не відловлюєш жодного вітру. То все одно розумієш, який це кайф їхати “Червоною рутою”. Дві години спектаклю, іноді — драматичного, який зазвичай триває десь у нічний час і розкриває свої найкримінальніші сценарії. Іноді комедійні, зазвичай, в ранковий будній час. Ми ж потрапили на виставу в жанрі “Імпровізації та спокою”. Людей було небагато, тому можна було чути тихенькі голоси акторів з усіх кутків сцени, доповнюючи цю гаму і своїми розповідями та спостереженнями.
Що станеться, коли людство еволюціонує до того стану, аби працювати тільки мозком?
Чи священики можуть щось робити фізично?
А бабці жаліються на своє життя, бо тепер на дрібну пенсію вже не можуть придбати амфітаміну?
О так все ж таки такі думки приходять тільки у “Червоній Руті”.
За вікном — літо, в неділю ніхто не працює. Хоча, як казав мудрий один чоловік, “Робити не гріх”. Але в неділю всі — на відпочинку. Поодинокі коні та корови пасуться на дворі на полонинках і лиш спека огортає дерева, пагорби і хати газдів.
Дві години дрімотного стану. Дві години медитації. Дві години прозріння в розмовах. І ось Яремче!
Виходимо з театру, забираючи свої спітнілі тіла і розуміємо: “Єта гори, дєтка”. Саме так кажуть, певне, ті, що пересувають на літній час свої душі з великих міст до пагорбів Яремчанських і тішаться краєвидами, шлючи СМС рідним із розповідями, як вони гарно відпочивають, соваючись від вокзалу до базару.
Вдихнувши на груди теплого чистого повітря і не ступивши кроку, чую у свій бік:
— Слава Ісу!
Літній чолов’яга, роблячи рух рукою, одночасно вітаючись, дає розуміти, шо хоче курити. Пригощаю цигаркою, відповідаючи:
— Слава навіки!
Другий крок і нас вітає сексі-краля із купою флаєрів в руках, яка запрошує чемно провести з нею час на екскурсіях Тернопільщиною! Яка до дідька Тернопільщина?! Які замки! Але потім логіка все-таки вимальовується. Проїхавши конями по “Яремчанських Хребтах” — так вони називають ті пагорби, шо нависли над містом Яремче — і прогнавши квадроцикла по болотам та сплавивши свої дупи на ріці, де водиться “Морська сельодка”! Так! Саме ” Морська Сельодка”, яка нібито запливає з Чорного моря по Пруту аж до базару і там її ловлят і подають на гриль! А вже потім скуштувавши тої “Сельодкі”, ви відправляєтесь споглядати Збучський і Олеський замки та, при бажанні, — Андріївський узвіз. Тут павутина працює злагоджено і рівно.
Ми оминаємо заклик прогулятися з “пані чарівність” і рухаємося по широкій вулиці в бік магазину, де, придбавши нехитру їжу, маємо відвідати нашого файного друга Любчика, який вже про Яремче скаже значно більше, аніж бачимо ми.
Заходимо в найближчий супермаркет і просто тішимося, бо все-таки встигли на файні кури, з яких зробимо шашлик і свіжесенький хліб. Кульочки, карточки, копійочки... Виринаємо з водовороту маркетингу і ми вже біля фіртки хати Любчика.
Як живе простий газда
Простий газда ніколи буде заморочуватися господарством рівно до тієї межі, де воно його не зачинає нервувати.
— Дома має бути відпочинок! Нема чого паритися тими курми, коровою, козами, якшо ти не повернутий на тому або реально не вмієш тими газдівствами хворіти. В мене був козел Валера. І шо об’їв всі яблінки, срав де хотів, в него було майбутнє! В него було життя, а в мене його тупо не було, того майбутнього. Я тупо його не видів.
Валера, як і всі інші представники свійських, завершили своє життя в шлунках істот людиноподібних, а на подвір’ї запанував спокій і рай. Величезна кількість яблінок, поодинокий горіх, кавалок землі, де колись була вишня, але приїхали ті, що проводять інтернет і залізли та й зрізали, бо їм то мішало, бо вони дроти ведуть.
— Нє, я всьо тіпа розумію, але вишня! Вона, як персик. Ти, коли запихав, то воно, як персик, тече, а то, розумієш, ти береш ту вишню, а вона соком тече. Люди природи не розуміють! Люди хочуть жити і тіпа розслаблятися, створюючи біля себе простір з бетону, дерева, прошареного лаками і машинами, і магазинами. Їдучи за місто, в них все одно є інстинкт нищення, не притаманного всього, шо є у місті. А гуцули — то взагалі. Нє, ну є гуцули, шо то розуміют, але тіко не яремчанські. Ти пий, не дивись, зара робим курку в холодильник і йдем до базару, йдем? Але йдем по рельсах через міст! Поплюєм в ріку, подивимось, як риба плаває. То жизнь! Жизнь!!!!
Настоянки на тміні, перваки, втораки і ше купа всякого, ну таки дійсно, то має бути відпочинок. То має бути дома відпочинок.
Турпоїздки! Сплави! Коні! Минаємо всіх дівочок, шо продають задоволення за гроші, і виходимо туди, де починається справжнє Яремче.
— О ти дивись, ти бачив ту колибу? Туди ти не ходи, ти там не то шо їсти не дочекаєшся, ти тупо води не допросишся. Ти приходиш туди як клієнт, а ти там нікому нецікавий. Там дванадцять власників! Там кожен сторож, кожен прибиральник власник. Вони тупо не знають, шо з тим газдівством робити. От був базар, нє, ну стали тут, на собі стій, торгуй своїми нунчаками. Нє. То винесе на всьо на дерево, на траву, бо йому мало.
Біля базару ми зупиняємось надовше. Величезний вибір продукції невідомого походження під лейбою, яку аж хочеться озвучити “ДЛЯ ЛОХА”, випирає з кожного кошика. Ероговані гуцули вже не в тренді. В тренді нунчаки і макогони. Просто рай для самотніх жінок з дітьми, які можуть, відмазуючись, шо то є дитин,і купувати ті забавки і не червоніти. В пластикових пляшках на сонці вже не перший тиждень пріють настоянки і медовухи. А на питання, чого ви тримаєте алкоголь в пластику на сонці, продавець каже: “Не подобається — не пий”. Яремчанські торгаші і бариги не мають ані жалю, ані співчуття до клієнта. Жалітися на все життя своє то є їхнє життя, гортаючи водночас пачки із грошима. І лиш пес, дрімаючи собі на спеці посеред проходу, бачить то все у призмі абсурду і не чіпляється мозком до таких дурниць.
Селфі на мості біля водоспаду то є все-таки сила. Нічого не втішить туриста в Яремче, як селфі на мості. Під шум Яремчанського базару турист відчуває себе Богом Гуцулії! А таки дійсно шось в тому є.
Занадто багато негативу. Шлунок підказує нам, що варто скуштувати чогось смачного і ми впевнено йдемо в перевірене місце подалі від туристичного гнізда до непомітної колиби, де керує старенька бабця. Попри те все не минаємо закинутої турбази і відкриваємо свій “ЯЦСМ” — Яремчанський Центр сучасного Мистецтва, де найближчим часом розпочинається нове міжнародне бієнале за участю провідних мистців світу.
Юшка грибна 15 гривень і майже буханець хліба безкоштовно. Ось де він успіх! Я не розумію станіславівських жлобів, які керують франківськими закладами громадського харчування і вимагають за дві скибочки нещасного хлібу аж 2 грн. 50 коп. Я вважаю, що це є просто прояв жлобства і рагулізму. А тут в туристичному Яремче ми бачимо рай на столі. Лунають з динаміка, запиленого на стіні, голоси майже покійної естради із піснями про Карпати, тріскотить ватра, гудять сонно мухи. Грибова юшка з тогорічних грибів, хоч і не тримає магію смаку в свому тілі, але нагадує, шо ми все таки не в місті, а в “Турістічєскіх Карпатах”.
— Слухай, ходи на ті скульптури дивитися. То реальне іскувство! — запрошує Любчик нас і ми потихоньку рушаємо до нового готелю, який розташований неподалік нового мосту.
Проходячи кроками запилені дороги, ми наближаємося до того, шо ні словом не описати ні казанням казати. Просто дивіться.
— Ну то шо, пора би вже і курку йти їсти. Таки йдемо. Наш маринад готовий і ми як найшанованіші гості сідаємо на дворі та їмо приготовлену нами курку, купленцу в місцевому маркеті. Говорячи під час споживання до курки про високе і летературу, розуміємо, що наш час спливає. Це місто наситилося нами, а ми ним. До побачення, Любчик, дякуємо тобі за гостинність!
.jpg)
До побачення, Яремче! І най береже тебе Бог! Шлях до Франківська стопом в притрушеному пилом салоні автомобіля “Лада” по розбитим дорогам для туриста навіює нам приємну дрімоту...