У час Різдвяних і Новорічних свят, а точніше — у передчутті, у їхньому очікуванні завжди є щось магічне, ритуальне, яке спонукає вірити у те, у що не віриться, і бажати того, що ніколи не здійсниться. Ритуалу тут і традицій — більш, ніж предостатньо. І тішуся завжди з того, що з марудної буденності можу порелаксувати, загадавши дитинство, мандарини, запах ялинки. А ще — стати хоч на якийсь час людиною традиційною у сенсі релігійності: відвідати храм, згадати померлих рідних.
Та цей рік — особливий. У час Різдвяного посту і моїх мрій про вдосконалення грішної душі на редакцію подала у суд родина сільського парафіяльного священика.
Звісно, скажете, нагрішили журналіст і її редактор вкупі — справедливість має бути. Незалежно, від сану, посади, віросповідання і чиїхось мрій.
Про що ж ідеться? Публікація журналістки стосувалася конфлікту навколо клаптика земельної ділянки, яку панотець приватизував і встановив на ньому паркан. Звідки ж проблема? Як з’ясувалося, паркан панотець встановив так, що «відрізав» селян від пішохідної доріжки, якою ті користувалися з діда-прадіда. Проте найбільше проблема полягала у тому, що паркан відтепер не давав можливості розвернутися автотранспорту. А раптом пожежа чи потрібен буде приїзд карети швидкої допомоги?
Проте родина священника була невблаганною: земля — наша, паркан — наш. Не допомогла і комісія сільської ради, яка рекомендувала панотцеві розібрати огорожу і відкрити для користування громадську стежку.
Не на боці парафіяльного священика були і фахівці Держкомзему, висновок яких — однозначний: стежку треба визнати громадською, а рішення про її приватизацію — відмінити через суд.
Журналіст виконала свій професійний обов’язок, описавши конфліктну ситуацію. Проте від редакції зажадали публікації спростування і — вибачення. Коли цього не сталося — всі у суд! У судовому позові вже йдеться не тільки про спростування — ай-яй-яй, ну як журналіст посміла! — але і про матеріальну компенсацію на користь панотця та його дружини у розмірі 5000 гривень. Адже, як ідеться у позові, священик зазнав після публікації — серцевого нападу. Звісно, ситуація прикра. Але вже у медичній довідці, яка докладена до позову, йдеться про… цукровий діабет, яким священик хворів і до публікації, адже є інвалідом ІІІ групи.
От така «священна» війна за паркан з громадою села і з газетою.
Скажете: як панотець «воює» зі своїми ж парафіянами? А він з ними — не воює, бо живе в іншому селі. Крім того, односельчани ж, у більшості своїй, — греко-католики. А він — автокефальний і незалежний.
Запитаєте: а як же він «воює» з редакцією і журналісткою, яка чекає первістка? А він з ними — не воює, бо позов подала пані їмость.
Незважаючи на всю мою внутрішню боротьбу з моїм гріховним «Я» — Різдвяний же піст! — не можу і надалі не переконувати себе і своїх читачів: Справедливість є. І боротися за неї — варто. А священничі одежі ще не є ознакою ні вищої Справедливості, ні символом Віри.