Іван Павліха: Його життя і вірші, тривоги й ностальгія

Дата публікації: 2018.10.13 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

До 80-их роковин поета

У нього було важке дитинство, зате щасливе подружнє життя. З походження лемко (народився в селі Королі Нові на Холмщині), він знайшов свою сталу батьківщину у підкарпатському Калуші, звідки родом його дружина Лідія. Сім’я стала для нього тим благодатним прихистком, де вичахали гіркі тривоги, а часом й незаслужені образи. В останні роки життя душа його розривалася між Калушем і заокеанською чужиною, де замешкали його рідні.

Цими днями йому мало виповнитися вісімдесят. Якби дожив. А мав усі шанси на довголіття. Може, все-таки випалила його єство ностальгія за усталеним укладом життя, звичними вулицями, знайомими  людьми, атмосферою невимушеності в славному товаристві місцевих літераторів? Все те він приймав своїм щирим серцем.

Саме про прихильність поета, просвітителя, громадського діяча Івана Павліхи до рідного міста, краю, України найбільше говорилося під час години його пам’яті в приміщенні Калуської центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка. Свідомо не називаю усі громадські посади, регалії й заслуги Івана Васильовича, яким він власне й не надавав особливого значення. Про це немало було сказано його друзями-літераторами, ряди яких, на жаль, дуже поріділи останнім часом, — стали вони на вічній небесній дорозі.  

Життєпис поета з власним коментуванням його значимих віх представила у демонстраційних світлинах-слайдах ведуча заходу, поетеса Оксана Тебешевська. Вона ж зауважила, що залишилася багатюща фототека з епізодів життя Івана Павліхи, а також досить текстового матеріалу, ніде ще не публікованого.

Нагадаємо, що за життя нашого краянина вийшло шість його поетичних книжок: "Квіти для зава" (1991 рік, в складі колективного збірника), "Гечі-печі поза плечі" (1997 рік), "Під Карпатами місто" (2005 рік), "Дві копи не снопів, а СО?..нетів" (2013 рік), "Коли сонет і різка, і кларнет" (2013 рік), "Садовий дятел" (2014 рік). Слід сказати, що й самі назви збірок відзначаються оригінальністю. Передмови до окремих з них написали знаний письменник-гуморист Павло Добрянський, львівський літературознавець Микола Ільницький, літературний критик, нині голова обласної Спілки письменників України Євген Баран.

Останній, запрошений до слова, у своєму змістовному виступі відзначив роль Івана Павліхи, члена Спілки письменників Україна з 2000-ого року, у літпроцесі Прикарпаття, оцінив художній рівень його поетичних творів. Також закцентував увагу на відомості автора ще з молодих його літ поза межами місцевого регіону, про що свідчать публікації його віршів в колишніх центральних й теперішніх всеукраїнських виданнях, в тому числі в літературно-мистецькому журналі "Перевал".

Чинний редактор "Перевалу" Ярослав Ткачівський звернув увагу на жанрову різноманітність поетичних творів Івана Павліхи, його незрівнянний гумор, не стільки дошкульний, як критичний й самокритичний.

Зауважу, що справді більшу частину творчого доробку поета складають гумористичні вірші, витоки яких  — в українській народній скарбниці. Це здебільшого смішинки, дотепи, анекдоти. Проте автор моделює ситуацію стосовно сучасного стилю життя, недоліків й негативів нашого часу. Щодо жанровості, то найбільше, мабуть, він розкриває свій хист у байці, гуморесці, усмішці, однак чимало є в його творчому арсеналі всього іншого. Це фейлетони, притчі, переспіви відомих народних сюжетів на новий лад, іронічні мініатюри, пародії, каламбури...

Та значне (й визначне, на мій погляд) місце в творчості Івана Павліхи займає поезія громадянського звучання та лірико-філософського спрямування, творена переважно у формі сонета.

Мав що сказати про поета-калушанина його близький товариш, співак, виконавець пісень на слова Івана Павліхи Роман Бревко. Про спільні з ним поїздки Прикарпаттям на святкові літературно-презентаційні заходи, виступи перед різними аудиторіями, які мали незмінний успіх. Про те, що бував Іван Васильович душею товариства — при своїй видимій простоті й навіть самоіронії. Та за своєю суттю був він усе-таки людиною-творцем, яку постійно терзають сумніви й тривоги.

Інші представники літературного цеху, що виступили, зокрема журналіст і прозаїк Петро Шевчук й поет Іван Ткачик, висловилися про те, що Іван Павліха був помітною постаттю на літературному обрії сучасності, та відзначили такі суто людські його риси як доброта, товариськість, доброчесність.

Автор цих рядків розповіла про вплив Івана Павліхи на її становлення як літератора, а також про його відчутну допомогу в утвердженні нової української преси на нашому терені на початку 90-их років минулого століття. Зокрема про його співпрацю із газетою "Дзвони Підгір’я", де був частим автором і як публіцист. Його актуальні, інколи надто гострі політичні публікації викликали резонанс й дискусії.

(Немало із поетичних творів Івана Павліхи теж пройшли апробацію друком в місцевій пресі. Підкреслю, вже постфактум, й те, що мені особисто було цікаво шукати поетове прізвище, ще коли він друкувався в міськрайонній газеті "Зоря Прикарпаття". Й тим більш цікаво було простежувати далі його еволюцію віршотворця зі схильністю до кон’юнктури в поета-майстра з широким суспільним світоглядом. Щиро надіюся, що дві збірки сонетів, видані у 2013-ому році, дочекаються грунтовного літературознавчого дослідження й належного поцінування.

Поет, а тим паче його творчість, завжди на видноті і, що називається, під прицілом. В минулі роки висловлювалися усні кулуарні претензії щодо змісту окремих поетичних книжок Івана Павліхи. Справді, в деяких з них варто було би щось переформатувати, а дещо, можливо, й викинути. Але то аж ніяк не вина автора, який самотужки надрукував кожен свій твір, сам же ж уклав усі свої збірки, сам правдами й неправдами вишукував кошти для їх виходу в світ. Це, можливо, й дерзновенний подвиг талановитої людини, що домоглася видання більшої частини свого творчого доробку невеликим тиражем аж на схилі віку).

Іван Павліха був особистістю, сказав, підсумовуючи попередні виступи, поет-казкар Володимир Сивобровенко. Такого, як він, більше не буде, і нам його зараз дуже не вистачає.

Згадували присутні й неодмінні дружні зустрічі в домівці Івана Васильовича після його перельотів з Нью-Йорка до Калуша. Були ті сходини завжди теплі й позначені невгасимим поетовим сумом за побратимами Анатолієм Онишком, Василем Ганущаком, Михайлом Коломийцем, котрі залишились для нього тільки на світлинах та в споминах.

І мені пригадалася остання з ним прогулянка, коли йшли ми неспішно в теплоті пізнього літа по проспекту, й він розповідав про своє американське життя, до якого так тяжко було пристосуватися. "Дивися, Олю, і до нас таке саме прийшло", — показував рукою на протилежний від поштамту бік, де на перших поверхах висоток — вивіски, вивіски, вивіски...

Повідав про відчуження між людьми в густонаселеному мегаполісі, де давно вже адаптувалися його діти й внуки. Про тлум народу різних рас і віросповідань, про те, як немислимі за своєю жорстокістю злочини час від часу стрясають суспільність. А преса, нарікав, якраз і живиться кримінальними історіями, сенсаційними подіями, політичними скандалами. Де ж тут прочитаєш щось задушевне, коли серед книжок — наплив фантастики, в якій мало що й розумієш,  та ще містика, сумнівної якості жіночі романи. А поезія — от що найбільше його болить! — як зимна вода, де в пошанівку логіка, гра слів. А перебрав там немало літератури своїми руками, простуючи вулицями із засиллям реклами, вітрин, манекенів.

Благополуччя, комфорт — все це є, до цього звикаєш, але як, приміром, звикнути, що "бебі" майже не бавляться з однолітками, що зживають себе шкільні підручники?..

Дивився зажурено на ряди калуських багатоповерхівок, що заполонили місцевість, на якій не так вже й давно проживали міщани в своїх хатах з садками, йшли на пашу корови, іржали коні. Проклали потім тут центральну дорогу, почалася масова забудова... В одному із багатоквартирних будинків і він отримав житло, до якого так звик, як і до навколишнього краєвиду. Й до шляхів: на роботу в профтехучилище, де так довго вчителював, на Височанку, де минуло немало зовсім ще молодих і щасливих його літ на обійсті дружини. Простягалися його доріжки і до калуських бібліотек, закладів культури, редакцій газет.

Все те він палко любив та й мусив покинути наприкінці життя. І нехай мені вибачать ті, хто дотепер розводить інсинуації навколо особи Івана Павліхи: про його нібито нестійкі патріотичні почуття, що не витримали випробування закордонним добробутом. Але він таки любив Україну. Чистим сумлінням того хлопця-півсироти з Бібрки, де після переміщень-мандрів осіла його мати, солдатська вдова, разом з чотирма малолітніми дітьми.

А серце віддав Калушу, що став йому рідним містом, і засвідчено це не один раз письмово у його книжках.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: