Я стояла на Чернівецькому вокзалі в очікуванні потяга. До Франківська цим маршрутом мені було найлегше добиратися. Він відправлявся о 06:07 ранку і ціна квитка була, м’яко кажучи, не дуже дешева в порівнянні з іншим транспортом. Та дуже хотілося додому. Якнайшвидше. Я чемненько зайшла у вагон і зайняла своє місце. Зліва від мене, майже в проході стояла велика пластикова валіза жовтого кольору.
Я трохи здивувалася, адже місце для багажу у вагоні було достатньо. Одразу за мною зайшла молода дівчина з хлопцем, попереду вони везли дитячу коляску з немовлям. Хлопець, трохи розгублено глянув на ту валізу, на коляску, і почухав потилицю. За мить, взявши валізу, він акуратно переставив її навпроти, де було місце, щоб нікому не заважала. Коляску з дитям підвіз поруч біля сидіння так, що вона зайняла трохи менше місця, ніж той жовтий чемодан. Коли усі чемно повсідалися на свої місця, я почула невдоволений жіночий голос.
— Я не поняла ! А что это такое? Где мой чемодан ?
Молода пара здивовано глянула на жінку, вік якої було важко визначити: чи 50, чи 60, чи 70…
— Я переставив ваш чемодан у нішу для багажу. На це місце ми коляску поставили. Там дитина…
— А меня не интересует ваш ребенок. Верните на место мой чемодан, я его покупала не для того, чтобы ним бросались с места на место.
— Вибачте, але ж він там в безпечному місці, ми ж не можемо дитя туди покласти…
— Ну ладно, так уж быть… — невдоволено сказала жінка. Хлопець з дівчиною ніяково глянули на пасажирів. Кожен з них робив щось своє : хто слухав музику в навушниках, хто дивився щось в телефоні, хто уже дрімав. Та тільки я сиділа з уже ‘‘напівзакритими шторами на очах’’ і розуміла, що міні-конфлікт вирішено, і мені не варто остаточно будити в собі отого Тільця. Це загрожувало прискореним серцебиттям, підняттям артеріального тиску та больовими відчуттями на долонях від нігтів, внаслідок мимоволі стиснутих кулачків. Я хотіла додому ! Якби ж я знала, що того ранку мій Тілець не тільки прокинеться, але й вирветься на волю…
За хвилину до відправки потяга, у вагон похапцем зайшли такі ж молоді чоловік з жінкою і з маленьким хлопчиком на руках років двох. Місце хлопця було в іншому вагоні, а дівчини з дитиною якраз поруч невдоволеної пані. Спочатку ніщо не віщувало конфлікту з боку пані. Та потім…
— Девушка, уймите вашего ребенка. Он меня испачкает. Что ж такое, а ? – жінка закотила очі, підняла руку до чола, скривила губи.
— Вибачте, він тільки раз поворухнувся і вас зовсім не зачепив. Тим більше, що я зняла з нього взуття…- сказала ніяково дівчина.
— Знаете что? У меня тоже двое детей, и я их так не воспитывала, как вы здесь. Ужас ! – Дівчина вкрилася червоними плямами на обличчі. Молода пара, що сиділа навпроти опустила голову. І тільки я чула, що мій звір починає прокидатися. Я оцінила тверезо ситуацію – хлопчик дійсно сидів чемно і тихо. Пані була просто мегера, і якщо ще раз вона щось скаже – я не зможу втриматися. І так і сталося…
— Девушка, я вам русским языком объясняю – уймите ребенка ! Он мне мешает!
Я блискавично підірвалася з крісла і миттю стояла поруч цих людей.
— А дівчина не розуміє, про що ви їй говорите. І ці люди не розуміють, і я не розумію. Бо у їхніх діях нема нічого протиправного. Дівчино, пересядьте на моє місце, а я сяду поруч невдоволеної пані.
— Это ко мне? Как вы меня назвали ? Что я вам сделала, женщина?
— Окрім того, що зіпсували нерви як мінімум чотирьом людям за десять хвилин, більше нічого.
— У меня двое детей, и я….
— І дякувати Богу, що у вас їх тільки двоє… — я мовчки тикнула у вуха навушники, і включила на повну потужність музику Поль Моріа… Жінка ще щось намагалася говорити до мене, та я уже її не чула. Я заколисувала Тільця. Наївна….
До Франківська потяг прибув о 07.52. Вийшовши, я попрямувала до каси за квитком на рейс до Калуша.
Автобус стояв порожній. О 08:15 зайшов водій і ще одна жінка, яка сіла поруч біля нього. Тільки він завів автобус, у нього задзвонив телефон. Чоловік натиснув кнопку, і жіночий голос на весь салон вимовив:
— Альо-альо ! А ти чого квитки не пробив ?
— Та я вже виїжджаю. Потім вернуся, пробий - я заберу - сказав і рушив з місця. Час від часу він оглядався у мою сторону. На Галицькій вимовив голосно: ’’Пані, за проїзд передаємо, чого сидимо?"
Підійшовши, я показала квиток і посвідчення.
— Овва! — вимовив він невдоволено. Я сіла на місце і намагалася не думати про погане. Я хотіла додому… Водій включив музику і почав заводити розмову із жінкою, що сиділа поруч. Жінка виявилася балакучою. За кілька хвилин я почула, як він запропонував їй десь випити кави.
— Та я чемна жінка. Кави з чужими не п’ю.
— Та пити каву — то чемно, — сказав водій і підкрутив гучно музику. За деякий час, скрутивши звук, він звернувся до мене.
— Пані, а ви не проти, якщо я вас пересаджу на інший рейс, він йде позаду?
Я відчула, як мимоволі починаю не володіти своїми емоціями. Потрібно спокійно і адекватно відповісти…
— А з якої причини ви маєте мене пересадити на інший рейс? Я щось не так себе веду?
— Та ні. Просто це не мій рейс, і я не мав їхати. І взагалі, чого я маю в Калуш везти одного пасажира та ще й пільговика? Я що, солярку задурно беру?
— Перепрошую, мені на цей рейс дали квиток. Я тихо їду, тим паче, що в цьому автобусі є ще одна жінка….- відповіла я якомога спокійно. Хоча відчувала, що Тілець уже прокинувся, і хотів їсти….
— Пані, я вас просто пересаджу і ви собі поїдете, а я собі поїду. Мій брат теж був ТАМ, знаю я вас…
Я зрозуміла, що ще мить, і висаджений буде водій, а за кермо сяду я і поїду в Калуш. Це при тому, що я не вмію водити, і що та жінка буде висаджена разом з водієм. Або ні. Чемна – значить чемна, хай їде чемно туди, куди треба. І нема чого ……
— Ну то як, пані? Я стаю?
— @@@@@@@@@@@@@@@@@@@ !!!!!!!! – випалила я набір слів, які не потрібно перекладати, але й не варто писати. – Мозги собі пересади і вгамуй свої сексуальні бажання. Я доїду до Калуша і ти слова до мене не скажеш. Так, через таких, як ти, бляха, можна здуріти….
Я розуміла, що втратила контроль над собою. І ніяк не розуміла поведінку водія: це було елементарне бажання розважитися чи вроджене хамство, байдужість, чи ставлення до таких, як я ? Ці слова його "знаю я вас" не виходили з голови. Як же було боляче і неприємно. Я чула, що тиск мій уже взяв бар’єр, що мої вихідні пішли по бездоріжжю. А чому, через кого? Я нічого і ні у кого не взяла, не вкрала…Чому жовта валіза і чемна кава зуміли мене вивести із рівноваги? Мовчки і знову діставши навушники, я почула:
— Ясно. Я поняв. Зіпсували ви пані мені настрій на цілий день, я так і знав.
А далі, звернувшись до жінки, що сиділа поруч, почав активно критикувати те, що відбувається в країні. Як все погано, як все дістало. Оця робота невдячна, оці пасажири, оця влада…І краще би було випити сьогодні кави з вами...
Я знову вставила навушники до вух. В голові гуділо. Вперше, відколи повернулася ЗВІДТИ, захотілося назад, ТУДИ…. Вперше зловила себе на думці, що не хочу бути задіяна в цій суєті…. Що хочу тікати… Але ж від себе не втечеш. І я тут. І я в цій суєті. І треба жити далі. І єдине, що бентежило – чи часто давати волю своїм емоціям в подібних випадках, чи плюнути і мовчати?
Я вийшла на Винниченка. Важкий рюкзак гнув мою спину. Я хотіла швидше прийти до хати, закритися на ключ, відключити телефон і впасти в ліжко…. Та я переборола себе, і набрала номер таких добрих , давніх і щирих друзів:
— Спите? Підйом. Їдемо на гриби )))) Мені дуже треба в ліс…