Тарас Случик

Публікацій: 14

Перебіжчики — це не проблема!

З фракції ОО «Батьківщина» вийшло ще двоє нардепів, зокрема, й один із представників Прикарпаття, колишній голова правління ВАТ «Івано-Франківськгаз» Володимир Купчак. Поява перебіжчиків у лавах опозиційних партій — це не проблема, а наслідок неефективного партійного будівництва.

З фракції ОО «Батьківщина» вийшло ще двоє нардепів, зокрема, й один із представників Прикарпаття, колишній голова правління ВАТ «Івано-Франківськгаз» Володимир Купчак. Поява перебіжчиків у лавах опозиційних партій — це не проблема, а наслідок неефективного партійного будівництва.


Відсутність справжніх політичних партій в Україні — це реальна проблема! Рекрутинг політичних лідерів у сучасних парламентських політичних силах побудований так, що «тушки» стали нормальним продуктом їхньої діяльності. Є три справжні проблеми, які творять перебіжчиків у політичних партіях України: фінансова закритість, відсутність внутрішньопартійної демократії та страх перед публічною політикою.


Народні депутати переходять від опозиції до влади через те, що вони ніколи і не були політиками: вони —політичні підприємці. У них відсутня політична позиція, бо вони ніколи не займались політикою. Люди, які отримували бренд на мажоритарний округ чи потрапляли у список, у більшості політичних партіях ніколи не мали жодної політичної позиції, адже просто його — купували. Тому для них перехід від опозиції, де треба захищати принципи, до влади, де можна отримати дешеві інвестиції у свої підприємства, є раціональним рішенням. Адже вони йдуть «під купол» не через бажання реалізувати перемогу своїх принципів, а — через потребу захистити та розвинути свої підприємства.


Фінансова закритість партій не лише руйнує довіру виборців, але встановлює контроль за політичними фігурами з боку донорів. Донори та топ-менеджмент, контролюючи весь фінансовий процес, починають надавати перевагу не політикам за покликанням, а партійцям — через критерії особистої відданості та пайової участі у фінансуванні. Тобто, олігархи та їхні партнери, вкладаючи гроші у політичну партію як у завод, потрапляючи у Раду, не стають політиками. Вони залишаються підприємцями по духу та політику використовують для розвитку власних активів. І, звичайно, що найшвидше та найуспішніше розвивати свої активи можна у співпраці з владою, а не з опозицією. Проблема — не у грошах, а у тому, що вони концентруються в одних руках і є основним критерієм доступу до політичного ліфту.


Рішення про висування того чи іншого, члена партії на мажоритарному окрузі чи виділення певного місця у списку приймається залежно від підтримки донорами чи керівництвом партії, а не виборцями чи членами партії. Так руйнуються соціальні ліфти і принципи політики. Критерієм піднімання по партійній кар’єрній драбині повинні бути підтримка серед виборців чи членів партії, професійні вміння та політична позиція. А у наших політичних партіях відсутня як внутрішньопартійна демократія у виборі керівництва, так і висування кандидатів. А слово «праймеріз» є виключно інструментом політичної реклами та конструювання міфу. Тому політичні мандати отримують майбутні перебіжчики без політичної позиції та ті, які не несуть жодної відповідальності перед партійним активом.


Відсутність публічної політики, тобто, впливу громадської думки та політичної журналістики на політичну кар’єру нищить ідею певних стандартів у політичному процесі. Реагувати на громадську думку чи позицію журналістів стало соромно у колі «серйозних» політичних лідерів. Дії політика та зміна політичної позиції майже не впливають на рівень його підтримки серед тих, хто може вплинути на нього. Адже реальне рішення про політичну долю приймає лідер партії, який торгує брендом, та донор, який фінансує кампанію. Політик не проходить всі поверхи соціального ліфту: від активіста — до керівника організації. Він не залучає волонтерів, не виступає на дебатах, не збирає пожертви у громадян. У нас партійне будівництво перевернуте з ніг на голову. Замість того, щоб іти знизу доверху, політики, які зовсім не політики, йдуть зверху вниз.


Перебіжчики — це не проблема. Це лише наслідок відсутності можливості фінансувати політичні партії громадянами, авторитаризм — замість внутрішньопартійної демократії та закритий корпоративізм — замість публічної політики. У парламенті немає політиків, тому там немає ні цінностей, ні принципів, ні стандартів. Там немає якості, бо там немає політичної конкуренції. Там більшість обранців є потенційними тушками незалежно від фракційної належності, бо партійного кольору немає — є міфічні бренди.