Ще у 2004 році, коли я працював над створенням мультимедійного компакт-диску «Яремче», постало питання віднайти світлини різдвяних гуцульських свят, які реалістично відображали б традиції цієї етнічної групи. Власних, на той час, я не мав, бо займався іншими проектами. А терміни — «підтискали». Пошук у друкованих виданнях нічого не дав, а пошукові системи видавали дійства з фестивалів. Все ж таки, дещо вдалося віднайти. Але то був мізер. Минув майже десяток років, а кардинально на просторах всесвітньої мережі нічого не змінилося. Проте, кардинально змінилося на просторах Гуцульщини.
Не важко набрати у пошукових системах «різдвяні гуцульські свята» і переглянути отриманий результат. Фестивалі, фестивалі, фестивалі... Так, звичайно, пошукові системи видають рейтингові сторінки і не завжди пошуковий запит відповідає контенту. Але мова — не про це. Скільки би ви не перегортали результати пошуку, ви не знайдете те, чим реально живуть гуцули.
Те, що відбувається на фестивалях, — це лиш крупина правди з традицій та обрядів наших предків, яка інколи взагалі не відповідає дійсності.
Здавалося, за часи «правління» Ющенка, до культури, особливо західного регіону, було неабияке жваве зацікавлення з боку «медійників». Але цей інтерес обумовлений лише тим, що екс-перша особа країни відвідувала фестивалі. І для ЗМІ — це ласий шмат у піднятті рейтингу. Саме тоді дізналися про Криворівню та її колядиків, про Космач та його писанкарів. Але саме тоді традиції, обряди та народні промисли поступово переходять в іншу незворотну фазу — комерційно-показових.
Потік туристів у гуцульські краї, особливо взимку, ніколи не припинявся, а гуцулам кмітливості ніколи не бракувало. І саме тут поставало питання: чи то туристів бавити, чи то прадавніх традицій дотримуватися. Проте, є ще досить цікавий факт: саме верховинські колядники доволі непогано заробляють на Різдвяні свята. А ось у Криворівні вони отримують благословіння у духовних отців, за що щедро їм віддячують. Маланкарів там немає, як не дивно, але, якщо ви щедро обдаруєте їх, то і це дійство вони вам залюбки організують. А ось у Космачі — навпаки. Саме тут переважають маланкарі. Але Космач більше славиться своїми писанкарями, проте, звання та популярність має лише один гуцул цих країв — війт села. Всіх іншіх задовільняє заробіток на продажу писанок. Саме через це космацький традиційний візерунок на писанках втратив свою актуальність у селян та стає більш екзотичним. Проте, музейники не переймаються цим. Коломийська «Писанка» провела не один фестиваль, а у музейних експонатах, здебільшого, — писанкові розписи майстрів української діаспори.
Дуже оригінальна і мальовнича гуцульська одежа (ноша). Вона відрізняється настільки від інших типів ноші, що коли гуцули появлялися де-небудь поза своєю територією, то звертали на себе загальну увагу. Прикро, але і це минулося. Навіть до церкви люди все менше вдягають вишиванки, не кажучи вже про гуцульський стрій. Проте, сама вишивка вже не має характерних ознак того чи іншого регіону. Вишивка змінилася, обросла модними візерунками та техніками. Здавалося б, саме народні та аматорські колективи мали б дотримуватися традиційного строю свого регіону, але і ті спотворюють традиційну ношу, кроючи одяг не зрозуміло ким і мотивуючись не зрозуміло чим. Споглядаючи таке «вбрання», відчуваєш біль за втрату минулого і розумієш, що вороття цьому немає.
Багато що можна ще описати, але і цього достатньо для розуміння того, що вже багато втрачено.
Доля Гуцульщини у минулому — це частина історії Західної України. Яка її подальша доля, визначатимо ми.