Фото з архіву Сабіни Ружицької
Нарікати на когось у складний момент чи не одна із найхарактерніших наших рис. Особливо, коли ми опиняємося у складній ситуації, треба щось робити, негайно діяти, брати відповідальність. А навіщо? А якщо щось трапитися? Якщо щось буде не так? А хто за це відповідатиме? Може я? Та ніколи! Он — винен сусід Василь, кум Петро, місцева влада, міліція, прокуратура, Янукович, ну і ще Путін, Обама та арабські шейхи. Чому останні? А так, про всяк випадок.
Кілька останніх днів особливо проявляють нашу «нарікливість». Адже зима, сніг, а з ними проблеми із заметами, нестачею тепла, води прийшли, як завжди, ніби очікувано, але невчасно. Замітає десятки країн. Про це говорять з екранів телевізорів, але там всі спокійно стають та просто роблять свою роботу. У нас чекають і нарікають. Днями замело дороги в Городенківському та Тлумацькому районах. Там у мене родичі, які телефонували мені по кілька разів на день, благаючи, аби я, як журналіст, комусь там ще зателефонувала, бо ж мене послухають, а їх, темних селян ніхто слухати не хоче.
Перейнявшись долею заметених в снігах родичів, я почала виконувати їхнє прохання. Мені пообіцяли, що дороги до заметених сіл будуть! До деяких таки промели. А ось вулиці по селах промітати ніхто не збирався.
Не збиралися нічого робити й самі селяни. Ба ні, вони телефонували й нарікали та просили знову щось зробити. «Ви б узяли лопати та промели стежки біля своїх дворів, а згодом поволі й і вулиці, а хто, може би вийшов на дорогу та й якогось трактора знайшов. Скинулися би хто скільки може, то й допомогли би вам», — почала я радити заметеним. У відповідь — майже матюки. Щоправда, знайшлося таки кілька людей, які почали промітати дороги. Незабаром під’їхала спецтехніка. Дороги промели. Але не більшість. Усі нарікали і чекали. На щастя, дочекалися.
Але наступного дня не стало світла. І знову телефонний дзвінок та прохання «зробити щось». Лише кілька людей знайшлося у заметених селах, які… купили в кредит генератор, але твердо пообіцяли нікому із лінивих та байдужих сусідів просто не допомагати. Це лише один, так би мовити, «сезонний» приклад. Хоча нарікаємо ми завжди і всюди. Але просто встати, подумати і почати щось робити, нехай з допомогою чи без, чи бажання, чи снаги, чи хисту не вистачає. А жаль. Якби усі дружньо взялися до роботи, то може би було менше заметених доріг — на вулиці і в житті.