Кілька років тому я загубив сумку з документами і банківськими картками. Мене пройняв жах. Метався у пошуках по місцях, де перед тим був. У паніці телефонував до банку, щоб заблокувати картки, але пересохло в роті, і не міг говорити.
Коли заспокоївся, то згадав, що, ймовірно, забув сумку на роботі. Так і було. Але цей випадок вказав мені на мою надзвичайну залежність від речей. Це був страх втратити трохи грошей і багато часу на відновлення документів. Всього лиш?
«Ні, фист нима, лиш мирчит», — розповідаю мамі по телефону про сьогоднішню ледь дощову погоду в Києві. Якби в цей час був удома і мав би кудись вийти під такий дрібний дощ, то все ж узяв би парасолю. Але в дорозі з собою не мав, то й так обійшовся.
Навпаки, отримав приємність від свіжості, що трохи зволожила волосся і лице.
Спостерігаючи пташок на деревах, з’явився ліричний настрій. А що всі справи на той момент вже вирішив і до потяга лишалося кілька годин, то можна прогулятися замість посидіти в кав’ярні з ноутом.
Вага речей відчутніша в дорозі. Вкотре впевнився у цьому в ранковій маршрутці. У тисняві нема можливості тримати рюкзак на плечах, а в руці просто незручно і заважко.
Коли виходжу на прогулянку вдома, то нічого з собою не беру, щоб руки були вільними. Щоб можна брати повітря руками. Віддаю перевагу легшому одягу, тільки щоб не було душно і не довелося знімати теплу куртку й нести в руках.
Коли ж це поїздка, навіть коротка, то і ноут треба, і навушники, і павербанк, і зарядні пристрої. Рюкзак кабелів і мікросхем. Хіба книжка вибивається з переліку. Хоча від її наявності рюкзак точно легшим не стає.
Та навіть якщо я не забув нічого “необхідного”, передбачити все неможливо. Зокрема, погодні умови.
І не люблю перевіряти прогноз, надто перейматися погодою. Хоча б не нею. Це ж як знати коли помреш – нецікаво. Ну і вже не живеш вільно, дивуючись, радіючи, тривожачись, а приречено очікуєш. Смерті чи дощу.
Якщо поїздка в межах України, то навряд сьогодні буде тридцятиградусний мороз в Києві, якщо вчора на Заході було +5.
А ці незручності в маршрутці нагадали про рай.
— Який рай?
— Ну, рай… Едем…
Навіть якщо брати лише практичну сторону, з того, що я знаю, це була ідеальна місцина. Можна було жити просто без нічого. Не дбаючи ні про те, щоб одяг був відповідний до погоди, ні взагалі про його наявність. Не кажучи про кабелі й мікросхеми. От де була абсолютна воля.
Покинувши рай, людина не вийшла у світ широкий, а радше зайшла у світ обмежень, де кожна набута річ обтяжує. Володіння речами – насильство. Причому над тим, хто володіє.
Навіть та жахлива і нікчемна парасоля — вона вимагає, щоб я її просушив після дощу. Щоб пильнував у дорозі. Щоб знайшов місце для її зберігання вдома. А скільки смутку завдає! Загублені парасолі спричинили далебі більше поганого настрою в цьому світі, аніж “сумна” дощова погода.
Коли через рік після несправжньої згуби сумки з документами й картками у мене трапилася реальна значна фінансова втрата, я сприйняв її набагато спокійніше. Було жаль, але без відчуття жаху. Адже справжній жах – так сліпо хапатися за речі-наручники, які не дають вільно рухатися. Які змушують в метро вдягати рюкзак на груди, щоб бува хтось в нього не заліз.
Так хочеться до раю.
Наразі ж тішить, що поки на землі — несподіваний дощ не втрачу. Головне — вчасно губити парасолі.