Я не громадський діяч і, тим більше, далекий від політики. Моє основне зацікавлення література. Довкола неї й будується вся основна діяльність. Все інше мене мало цікавить і стосується.
Але інколи бувають такі неприпустимі речі, які торкаються мого соціального комфорту. Виправлення цього – той час, який витрачається не на улюблене заняття. Але його конче треба витратити, щоб могти займатися улюбленим.
Кілька років тому такою загрозою став режим Януковича. Перший великий спротив, який він викликав – прийняття закону Ківалова-Колісніченка про засади мовної політики. Я тоді писав про це критичні саркастичні колонки, через що один тодішній регіонал просив директора на моїй тодішній роботі, щоб той мене звільнив. Директор не звільнив. Але потім мусів піти і сам. Потім пішов і я. Але, врешті, пішов і той депутат, і Янукович.
Проте, змінюються виконавці, а робота продовжується. Сумнозвісний закон не лише не відмінили, а й назвали провокаторами тих, хто хотів це зробити.
У маніпулятивному світі дуже важко мати свою думку. Боти роблять свої роботи. Власники телеканалів — українофоби. Чому? Наприклад, вони відчувають загрозу, що раптом складеться ситуація, коли їм треба буде вивчити українську й розмовляти нею. А вчитися — це ж так принизливо. В такому віці, розмовляючи з дитинства російською, та й змушувати себе вчити українську? Мову яка вимирає... Не вимирає? А давайте закладемося!
Їх можна зрозуміти, бо в Росію вони не хочуть. Англійську вивчити ще важче, щоб переїхати на Захід. Та й бізнес тут. Потрібна просто вільна територія, де можна робити, що хочеш. От і мочать Україну, як хочуть. Маніпулятивні новини, фейкові сайти, російськомовні патріоти України...
Мене легко назвати провокатором... Мене легко забанити. Але, повірте, я б хотів займатися тільки літературою й аж ніяк не торкатися цього питання. Та мені зараз некомфортно, я відчуваю загрозу. Протягом двох останніх тижнів побував у Києві, Харкові й Одесі. Коли бував у цих містах раніше, були свої враження, але тепер найсвіжіші.
У Києві, Харкові, Одесі жодного разу не почув на вулиці української мови. Серед десятків випадків контакту з обслуговуючим персоналом у маршрутках, магазинах, кав’ярнях, хостелах, касах, до мене звернулися українською лише один раз у Києві. Перейшли на українську лише один раз в Одесі. Все решта — неукраїнське. Коли я звертаюся своєю рідною мовою в своїй країні, де ця мова є державною, на мене дивляться великими очима й перепитують двічі, бо не розуміють. І мені незручно перед ними, що я ставлю бідних людей в таку ситуацію. Чуєте, я не хочу, щоб вам було незручно! Вивчіть будь ласка українську! Ви ж обслуговуючий персонал. У вас можуть траплятися україномовні клієнти. Ви ж все-таки в Україні! Чи принаймні навчіть реагувати на українську відсторонено, а то дивитися на мене, наче б я повівся якось нетактовно.
Мені некомфортно. Це загрозлива ситуація. Це не дослідження, а туристичне спостереження — у столиці України і двох великих обласних центрах української мови нема. Російськомовні патріоти може й патріоти, але не української України.
Я це все кажу не з політичних міркувань, а суто виходячи із власного комфорту. У поїздах дує з вікон. Це погано, це треба виправляти. В Україні патріоти не розуміють української мови. Це міг би бути такий жарт. Але мені справді дуже дискомфортно.
Звісно, можна закритися у Франківську, але й там на вулицях нерідко можна почути російську. Можна закритися в гірському селі, але досить увімкнути телевізор і тут знову російська. Я ж маю право на українські медіа? Я ж маю право на обслуговування українською?
Я знову бачу очевидну загрозу. Зараз вона ще страшніша. Янукович був як пухлина, яку вирізали. Зараз маємо справу з висипом по всьому тілу, який його роз’їдає. Це не мої вигадки чи міркування, я просто так відчуваю.
Ще спостеріг, що з’явилося несприйняття російської вже на якомусь фізичному рівні. Безсумнівно, це пов’язано з війною, яку Росія веде проти України. Я більше не можу слухати колись улюблені гурти, навіть читати стало важче. А ще чимало знайомих відчувають щось схоже. Здається, починає вироблятися імунітет.