Все починалося дуже задовго. За місяць, а то й за два. Ми збиралися по неділях. Спочатку визначали колядку – щоб якась гарна, і не та, що минулого року. А тоді вчили слова, мелодію, вчилися чути одне одного – не перекрикувати, а підтримувати. Звісно, гралися, веселилися… Нам підказували й оцінювали дорослі. Ми готувалися до важливого.
Спочатку моєю партією були старші двоюрідні брат і сестра. Тоді було найлегше, бо на мені було найменше відповідальності. Все-таки, я був всього лиш маленьким хлопчиком, який найважливіше в коляді робить вже тим, що ходить ночами й снігами зі старшими. Старші, звісно, часто ходили досить швидко, бо хат багато треба обійти, а вечір минає. А тому більшу частину коляди я просто віддихувався. Брат і сестра колядували, а я відновлював сили. Адже в нас у Брустурах місцевість така, що важко назвати її долання прогулюванням, для малої дитини не так вже легко. Але ж носила якась сила! Була жага, енергія, цікавість.
Натомість більше уваги й відповідальності було на мені, коли двоюрідні виросли й уже не ходили, але підросла моя молодша сестра, й ми вже колядували вдвох.
У нас коляда має кілька різних форматів і відповідний час для виконання.На Святвечір ходять малі діти, рідше групи юнаків і дівчат. Але малі діти ходять в основному до найближчих сусідів і родичів, а юнаки-дівчата збираються з різних присілків і ходять одні до одних. Також на Святвечір і в два наступні вечори ходять герої. Це група юнаків, які перевдягаються у королів, діда, бабу, жида, жидівку, шандаря та інших персонажів і, окрім колядування, ставлять різдвяну сценку й веселі забави.
Починаючи з Різдва і можна й до Водохреща ходять гурти дорослих колядників. Вони несуть коляду плавно й поважно. Зрештою, їхні коляди тривають по сорок хвилин. Тому, звісно, ніякого поспіху. Хоча в останні роки, зі зростанням загальної зайнятості, бувають варіації в напрямку прискорення.
Потім, ввечері тринадцятого ще є маланкування, але то вже інше. Хоча і в ньому був багато років задіяний.
Коли ж моя сестра ще трохи підросла й пішла до школи, то вже хотіла ходити колядувати з однокласницею, а тому й я ходив з однокласником роки два. Коли ж у того однокласника підріс сусід, то йому батьки сказали ходити вже з сусідом, а я ще рік-два ходив колядувати з іншим однокласником. Так і закінчилося колядничкування у класі сьомому. Оскільки малі – то коляднички.
А паралельно вже починалося маланкування й герої. Зовсім інший світ. Ще глобальніший і таємничіший. Феєричніший і барвистіший. Маланка – все-таки простіше. Одна невибаглива щедрівка й комедія з козою і смертю. А герої – серйозніше. По-перше, там спеціальні коляди. Такі, яких не використовують ні малі коляднички, ні дорослі колядники. І коляда вже не дитяча, тому треба навчитися добре і злагоджено виконувати десятьма голосами під скрипку. А далі – ті ж забави! Але вік вже інший, ніж колись. Молодість – буйність. Чесно, поки ще не знаю тих слів, аби добре про все сказати.
З дорослим гуртом колядників теж випало рік-два колядувати. Відчув і той ритм. Справді, дуже поважний. Адже тут не лише сповіщається Новина. Тут відбувається проймання Новиною. І воно лишається. Воно пригрівається в серці і живе собі тихенько. А як випадає сніг, то розквітає.
Життя триває й різні стежки протоптує. Інколи туди, де нема колядників, або вони інші. Але ця діточа коляда завжди живе. Лиш навіює трохи печалі, яка робить Радість ще більш насиченою.
Цьогоріч поїхали з дружиною до її батьків, бо минулоріч були в моїх. Таке чергування. Ритм.
А сестра моя з чоловіком у Польщі. Їх теж не буде в батьків. І тато два тижні тому поїхав до Польщі на роботу. Навіть тата на Різдво не буде у батьків. Лиш мама сама буде,бо дідо вмер рік тому, а баба ще раніше.
Де то моє діточе Різдво? Ті ко́ляди…
Ой у полі-полі
самітна стаєнка –
там Ісусик народився,
маленька дитинка…
Мама також буде цього Святвечора самітна. Добре, що Ісусик народиться – вже не так сумно буде.