«Хто може вмістити, – нехай вмістить», – сказано в Євангелії від Матвія. Тобто хто може сповнити цю заповідь, кому дано її усвідомити, тому дано її сповнювати. Бо одне – гріх від незнання, а інше – від нехтування. У суспільному житті незнання не звільняє од відповідальності. В духовному, очевидно, якоюсь мірою звільняє. Відповідальність настає тоді, коли людина дізнається, починає усвідомлювати, що певні її вчинки є гріховними. Тоді має бути каяття й уникання гріха.
Як у притчі про робітників у винограднику. Не так важливо, коли ти став до роботи. Але важливо, що ти став до роботи, тобто покаявся й почав дбати за спасіння душі. Заплата буде не меншою, ніж у того, хто дбає про душу з самого ранку. Але так є, коли на те воля Божа. Очевидно, заплата доброю не буде, якщо ти знатимеш про свою гріховність, але не виправлятимеш її, зволікаючи, поки дійдеш до старості й аж тоді покаєшся, бо вже тіло не потребуватиме гріха. Адже не всі доживають до старості. Відлік починається з часу усвідомлення. Відколи те усвідомлення приходить – відтоді починається праця.
Той, хто зранку працює, може ремствувати – чому мені вже це дано, в такому молодому віці. Адже й я хотів би пригубити яблука, а вже відтак причаститися хлібом і вином. Очевидно, праведне життя якоюсь мірою тяжче за грішне. Адже має бути більше стриму і жертовності. Адже стільком спокусам треба протистояти. Нехтувати ті райські яблука. А вже Спаса минуло, вже якраз можна їх їсти. Саме час. Але розумієш, що не вони твоя їжа.
З практичного погляду, набагато зручніше жити легким життям, не перейматися моральними умовностями, а під кінець земного шляху покаятися. Тоді стаєш заблудлою овечкою, яка знайшлася, і люблять тебе більше за інших дев’яносто дев’ятьох, які нікуди не дівалися. Не так вже й вдячно бути чемним. Бути заблудлим спокусливіше. Але заблудла овечка не лише може повернутися, її ще й вовк може роздерти.