Попереду чекала ніч у дорозі, а потім важкий, відповідальний день. Тому, ще до відправлення поїзда, встигла постелити, щоб швидше заснути. В купе не було нікого, крім мене. «Це добре, – подумала я. – Ніхто не заважатиме добре відпочити». Віддала провідниці білет і задрімала.
Розбудили мене незрозумілі крики за вікном. Поїзд не рухався. Судячи з того, скільки пройшло часу, від Івано-Франківська ми від`їхали зовсім недалеко. То був Галич. Хтось бігає по перону, люди метушаться. Зрозуміло, що щось трапилося. Тим паче, поїзд у цьому місті так довго не стоїть.
Як тільки я зібралася вийти із купе, щоб подивитися в чому причина такої тривалої зупинки, двері відчинилися і жінка, років 45-ти, поставила свою сумку на сусідню полицю.
– Що там сталося? Ми у Галичі? Чому так довго стоїмо? – спитала я.
– Так. У Галичі. Там хтось потрапив під поїзд. З проводжаючих. Я не бачила конкретно, як все сталося, бо темно, та й вони були від мене трохи подалі. Він присів на пероні, спиною до колії, мабуть, заблизько… Коли поїзд проїжджав повз нього, то я тільки й побачила як його потягнуло, вдарило і відкинуло назад на перон. Не знаю, що там далі. Було страшно йти дивитися, та й ніхто не знав скільки поїзд буде стояти, тому вирішила зайти у свій вагон, – відповіла мені жінка.
Я лягла знову і закрила очі. Але який тепер уже сон? Поїзд не їхав, було зрозуміло, що там, за вікном, комусь дуже погано, або ця людина вже геть зовсім нічого не відчуває...
– Поїзди вночі – це страшна річ, – озвалася моя сусідка.
– Так, треба стояти подалі від перону, – підтвердила я.
– Та я не про це. Вночі в поїзді такого відбувається, що ми собі навіть не уявляємо…
– Що ви маєте на увазі?
І вона розповіла, що мала на увазі…
Із сином знайомої пані Уляни, так звали мою сусідку по купе, в поїзді трапилася страшна історія. Він позбувся життя, але ще й досі достеменно невідомо, як саме розгорталися події тієї жахливої ночі. Адже, винуватців смерті хлопця не знайшли, більше того, ніхто не знає, що трапилося насправді.
Хлопець повертався із другом додому, не виключено, що були напідпитку, адже їхали погуляти до сусіднього міста. Проходячи через вагони, запримітили гарні кросівки і, згрішили, вирішили їх вкрасти. Мабуть, це хтось помітив, може й власник. Почалася потасовка, хлопці кинулися навтіки.
Одного з них зловили, а інший, той який загинув, утік. Що було далі для всіх загадка. Пані Уляна розповіла, що друг особливо нічого не розповідає, а більше ніхто нічого не бачив і не чув.
Син її подруги пропав, з поїзда він так і не зійшов. А потім, через деякий час, його тіло знайшли поряд із залізничними коліями. Чи сам він невдало вистрибнув із поїзда на ходу, тікаючи від переслідувачів, чи його хтось викинув?.. Відповіді на ці запитання так і не знайшли, та й, напевне, уже й не шукають.
Наш поїзд, нарешті, рушив.
– Напевне, живий, – висловила припущення, щодо збитого на станції проводжаючого, пані Уляна. – Здається, я бачила як він рухався після того, як до нього підбігли люди.
Я ще довго не могла заснути. А попереду був важкий, відповідальний день…