От якісь високочолі словоблуди будуть нас переконувати, що примирення — то єдиний цивілізований спосіб, що так зробила уся Ойропа. По-перше не вся, а по-друге, в Україні це треба було робити чверть століття тому, коли ще було багато живих носіїв антагонізму часів ІІ світової і визвольної боротьби ОУН-УПА. Бо тепер непримиренні діляться не за принципом хто по який бік був тоді, а за розміром кльозетів (інші вважають, що там вата) у головах. І нема, здається, іншої ради як вибивати бзіки, а не "закликати до примирення".
Десь на початку "нульових" років нобелівський лауреат, безподобний німецький письменник Гюнтер Грасс видав свій провокативний автобіографічний роман "Цибулина пам'яті", в якому, з-поміж іншого, розповідає, що в кінці війни служив у Ваффен-СС ( скорочення від Schutzstaffel — захисні загони), військовому формуванні Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, тої, яку совєтська пропаганда називала фашистською. В "Цибулині..." Ґрас описує, як під час авіанальоту він ховався під танком з якимось есесівським старшим чином, котрий скиглив і обкакався зі страху; в кількох місцях згадує білявого солдата Йозефа, даючи зрозуміти, що це Йозеф Ратцінгер, той самий, хто після Іоана Павла ІІ став папою Бенедиктом ХVІ... Зрештою, не буду переповідати книжку.
І знаєте що? Шалене обурення "передової общественності" цивілізованої!!!! Європи викликало те, що цей чоловік у свої неповні 18 був есесівцем, його навіть хотіли позбавити звання нобелівського лауреата. Є просте пояснення, чому Ґрасс пішов у Ваффен-СС: навіть при гітлерівському режимі в тій країні строго дотримувалися закону, за яким у вермахті (німецькій армії) не мали права служити іноземці та юнаки молодше 18 років. Саме тому, до речі, дивізія "Галичина" та всі іноземні формування належали до СС, а не могли належати до регулярної армії. Але німецька вата, подібно до вати постсовєцької, французької, польської та — Шалом! — жидівської і т. д. того знати не хоче, вона радше розідре того, хто десь там щось таке...
А ви кажете — примирення.