Ось і добігає календарний рік роботи Президента України, а всюди по всіх землях нашої Неньки активно здійснюється так звана «оптимізація» і скорочення управлінських кадрів. Це, начебто, потрібно для того, щоб зменшити кількість так ненависних народу усіляких чиновників і вберегти народні гроші. До речі, влада вже якось намагалась здійснити протиставлення простого люду та приватних підприємців під час підприємницького майдану, для того, щоб руками натовпу проїхатись катком по малому й середньому бізнесу. Спроба номер два тепер виглядає як протиставлення простих громадян і чиновників-управлінців, де саме слово «чиновник» чомусь набрало негативного відтінку. Берегти гроші народу справа потрібна і благородна.
На запитання чому в нас є так багато управлінців і чому в них такі низькі зарплати (що в свою чергу призводить до корупційних дій, саботажу державного управління, неефективної служби людям), бо до слова сказаного – високі зарплати тільки у високо посадовців. Основна ж армія службовців – прості дрібні клерки, котрі без шоколадки, кави і коньяку або просто конверта пальцем об палець не вдарять, бо як виявляється чесний клерк також щодня хоче їсти, а дехто навіть має сім’ю і дітей. Малі діти, як правило, не розуміють, що ви служите своєму народу і на більше, ніж на 1000-1200 гривень в місяць (інколи й ще менше) на одного працюючого службовця розраховувати не варто.
В західному світі також є чиновники, але щоб вони там не плодилися до критичної маси величезної армії там пішли іншим шляхом. Муніципалітети зовсім малі, багато яких владних повноважень делеговані місцевим громадам безпосередньо – громадські організації, територіальні об’єднання громадян, професійні спілки, спортивні та мистецькі організації тощо. Скажімо багатьма питаннями ЖКГ могли б займатися приватні підприємці, що надавали б послуги і ОСББ (якби такі в нас функціонували), питаннями культури і спорту – відповідні громадські організації, спілки і федерації. Всі оці інститути громадянського суспільства конкурують та змагаються між собою, подаючи в муніципалітет проекти, на право здійснювати ту чи іншу діяльність. В конкурентному середовищі і пропозиції учасників більш якісні та дешевші – від цього самі громадяни тільки б виграли. Таким чином, чиновник просто здійснює контроль за виконанням проекту і використанням коштів, а роботу здійснюють громадські активісти і волонтери і вільнонаймані працівники. А отже, їх не треба брати на роботу, утримувати величезні штати працівників і приміщення, гарантувати їм державне пенсійне забезпечення і таке інше. Хіба то не економія? Якщо б європейському чиновнику показали зблизька всі приміщення ОДА, РДА і рад різних рівнів – він би просто не осягнув своїм інтелектом – що всі ці люди роблять в цей конкретний час в даному конкретному місці. При такій кількості управлінського персоналу – загробити візами, погодженнями і затвердженнями будь-яку благородну ідею легше, аніж та, відома в народних масах, процедура з двома пальцями…
Але ми не західний світ, ми – діти минулого щасливого майбутнього. Ми кількість чиновників (тепер уже просто безробітних людей, в котрих є голодні діти) скорочуємо, але забезпечення для тих, що залишились збільшуємо (так ми бережемо народні гроші), - ніби все і правильно. Але ж відчутно збільшуємо такі витрати знову ж тільки для високо посадовців, а основна братія управлінців – знову голодна і знову живе в постійній спокусі десь підзаробити наліво або положити на державні та наші з вами справи чоловічий первинний статевий орган.
При цьому, оскільки йде скорочення кадрів, то залишаться, мабуть, «кращі з кращих з тих, що були», котрі мають трохи волохатіші «плечі», аніж інші. В результаті такої реформи жити стане краще прямо відразу (а не вже сьогодні), бо витрати на утримання державного апарату тільки зростуть, там (в будинках влади) залишаться тільки ті люди, що треба владній верхівці, та й то рядові управлінці будуть знаходитися в постійному страху скорочення штату або попастися на хабарі. Силові структури у нас крім всього іншого, ще борються із корупцією, тому влада буде мати що сказати народу: чиновник або попадеться на гарячому – і то буде для правдолюбів позитивна новина в ЗМІ, або ж буде виконувати всі інструкції та циркуляри, що спустять згори. Душевна тривога такого державного діяча середньої руки, якщо в нього звичайно є совість, буде приводити або до звільнення за власним бажанням, або до тихого домашнього алкоголізму, або написання різного роду анонімок патріотичного чи гострого соціального змісту на парканах і стовпах рідного міста. Якщо ж нічого людського й українського в такому чиновнику не залишиться – то гвинт за гвинтом буде проводитися робота по демонтажу української державності, за це навіть і медаль або орден дехто отримає.
Не так давно міський голова анонсував проведення адмінреформи в місті Калуші (знову як черговий «пілотний проект» – тут згадуються слова відомої в XX столітті пісні «…первым делом, первым делом самолеты…») та околицях. Планується об’єднати місто Калуш і Калуський район, а потім ще й Рожнятівський, Долинський, Жидачівський, Болехівську міську раду з усіма селами тощо. Головне коли згрібати все те в купу не казати вголос «з усім», бо ще невідомо чого можна набратися. Калуш має стати центром нової адміністративної одиниці («Калуське воєводство» або «Калуський кантон» звучить гарно, – ми не сперечаємось) і то калушан мало би зігріти, ну і як наслідок – усі ми мали би бути вдячні «виновнику торжества» за таке рішення. Як бачимо із цього анонсу, межі між Івано-Франківською та Львівською областями стираються, нас можливо приєднають до Львова (ось звідки бере свої психологічні корені така демонстративна зневажлива поведінка щодо колишніх та діючого губернаторів Прикарпаття), а можливо й не тільки нас. Перспективи та обриси такого ліплення «нової Галіції» можна побачити, глянувши на карту Львівської залізниці. Задум верховних владних мужів, можливо, полягає в тому, щоб спровокувати настрої федералізму або ймовірного територіального відділення «західняків», котрі час від часу приходять в голови нашим землякам та іншим розчарованим інтелектуалам, що нещадно борються «проти донецьких».
Без політично активних (не вживатиму терміну «свідомих», бо то би було трохи смішно) галичан, у спрогнозовано «новій (У)країні», легше буде віддавати «братам» Крим, або й взагалі цілим колгоспом «проситися» до Росії. Наші північно-східні сусіди, відчуваючи теплий подих Китаю в потилицю і наростаючого крику у вушко амбіційних вимог народів мусульманської традиції, з радістю освоять наші чорноземи, знову обізвавши їх «ісконно руськой зємльой». Швиденько насадять тут беріз, набудують бань і попривозять гармошок і балалайок, навернуть всіх в «істінноє православіє», роздадуть червоненькі орлисті паспорти і будуть усім казати, що живуть тут з часів раннього неоліту, самі винайшли колесо і порцеляну.
Ну але це так, – миттєва візія автора. Якщо повернутися до питання нових «районних центрів», то відтак калушанам «до області» треба буде пхатися аж до Львова, а жителям Болехова чи Жидачева в поїздці «до району» – їхати до нас. Ясне діло, що всі ці населені пункти окрім Калуша та околиць стануть одним суцільним забитим селом, де не буде жвавого ані ділового життя ані культурного. Адже, сучасні районні центри виконують не тільки функцію адміністрування, але й соціальну функцію. Як справедливо зазначає Олексій Кошель, «скоротивши райони, ми підірвемо один із стовпів українства». Може ще є серед нас такі, котрі пам’ятають квітучий Войнилівський район? Що сталося із Войниловом відтоді як він перестав бути районним центром? Потроху почала зникати інфраструктура, виробництво, культурне та мистецьке життя. Утримувати соціальні заклади з кожним роком стає все менш рентабельно (може хтось недавно був у Войнилівській лікарні чи Народному домі), достойно оплачуваної роботи не так багато, молодь виїжджає ближче до центру. Містечко поволі вмирає, перетворюючись на звичайне село, а вже потім із села – на віддалений хутір, а потім на етнографічний музей під відкритим небом. Або чи знаємо ми, що сталося із княжою столицею Галич, що стоїть і досі на Крилоській горі? Зараз – це звичайнісіньке мальовниче українське село з купою археологічних артефактів на кожному квадратному метрі…, не те що за часів Романа Мстиславовича і його синів.
Навряд чи еліта приєднаних районів і міст спустить на гальмах процес формування управлінських кадрів в Калуші. Тут мали би початись місцеві війни за штатні місця в усіх сферах, а також протистояння регіональних лобістських бізнесових груп. Ясно, що ні Рожнятів, ані Долина не дадуть так просто на відкуп калушан свої інтереси, тому кількість звільнених калуських чиновників також буде чимала у зв’язку із їх заміною «варягами».
Все це є благодатним грунтом для політичної гри і маніпуляцій, котрими перфектно і в достатній мірі володіє міський голова (тут його слід похвалити за інтелект) Ігор Насалик. Обіцяючи одним і використовуючи інших, можна сформулювати так звану «монолітну команду», де учасники такої «пісочниці» сидітимуть тихо як мишки, зате нарід Божий буде тішитися з того, що влада в нас одна, самого демократичного ґатунку, а в єдності, як відомо, сила народу. Єднати своїх коаліціянтів міському голові необхідно вже і зараз, бо до парламентських виборів ще далеко, а «пілотні експерименти» викликали і так чимало негативних емоцій виборців. У зв’язку з тим, що ми вже скуштували і «порятунку від екологічного лиха» і «безкоштовної медицини», то влаштувати якийсь знаменитий «міжгалактичний шаховий турнір» в місті Калуші, мабуть, вже не вдасться так легко. Тому на наступних виборах використаний буде, скоріш за все старий добрий адміністративний ресурс, котрого, за словами міського голови, минулих виборів зовсім не було, бо сам він фізично перебував у відпустці за багато кілометрів від любого його серцю міста хіміків.
Для того, щоб тріумфально в’їхати у владні парламентські ворота – треба ширше відкрити двері. І відкрити їх мають – наші з вами співвітчизники, котрі дивним чином через вибрики долі, свою надмірну довіру або, може, природну людську доброту і наївність, або навпаки, жадібність та пиху, потрапили в залежність від головного калуського харизмата. Чи калушани, в разі політичного парламентського успіху Ігоря Насалика виграли б щось від того – важко сказати. З однієї сторони, можна дурити певну частину людей весь час або всіх людей певний час, але дурити всіх весь час – неможливо. З іншої сторони – живемо в Україні, тобто в країні не прогнозованій і щось аналізувати не має жодного смислу. Один і той самий ровер з тим самим ланцюгом приводу два рази однаково не їде, – «свободівці» та «упісти» мали можливість переконатися в цьому 23 січня 2011 року на проміжних виборах до міської ради .
Одним словом, два слова – відкривайте ширше двері – їде Ігор на ровері!