Це вже потім, коли я виріс, то довідався, що за морозу повітря наповнюється мікроскопічними крижинками, через те візуально простір стає контрастнішим, немов добре відпуцований кришталь, а дим у ньому, ніби з білого пластиліну. А поки-що я з татових ґарґошів (плечей) обсервував небо. Тягуча речовина з коминів добиралася дуже високо, рівні цівки на вечірньому небі зливалися в таку ж білу пластилінову хмару і здавалося, що вона тримається у небі на стовпах, які опираються на хати.
Голову переповнювали думки. Вони там не кишіли, не гуділи, не тиснули на черепок, всі мої тодішні думки грайливо плавали, ніби величезні білі до сліпоти сніжинки, схожі на парашутики кульбаби. Найперше, я страшенно хотів побачити щезби. Я його дуже боявся. Але все одно хотів побачити. Він мав тремтіти від морозу десь поблизу в рові за найближчим заметом. Кортіло коли-небудь стати татові на плечі і зібрати з неба кілька зірок. Хоча би тих найбільших, які блимали різнокольоровими переливами. У мене був такий подовгастий слоїчок з-під цукерок, які мені передавали з Польщі. Планував тримати свої зірки там і розглядати, накрившись з головою периною.
А ще я немислимо фанатично гинув за можливістю побігати серед снігу. Через те мене і носили на ґарґошах, бо коли я примушував поставити мене на ноги, то тут же стрибав у найглибший сніг. Він дуже гарно рипів, а гладка блискуча скоринка на ньому, яка утворювалася, якщо за дня з’являлося сонце, дзвінко тріщала.
Нас зустрічали біля хвіртки. Підозрюю, що вибігали на наші дитячі крики. Ще на подвір’ї у морозяному повітрі пахло бужениною або випічкою. І в тому нічого дивного, бо, наприклад, з діжки пахло вудженою рибою мало не до літа. А тоді, коли все було свіже, то запах тримався немислимо концентрований. На коридорі пахло гишками, які стояли в тарелях попід стіну, накриті перевернутими тарелями.
В центрі столу височів кльош з солодким – предмет нашого фетишу, який ми обсервували, поки не хотілося спати і починали пхинькати. Тоді нам щось обіцяли, наприклад, завтра вуйко Миронко візьме нас, коли піде обходити в лісі сільці, і ми затихали, даючи дорослим трохи часу погоститися.
Гамір в хаті завмирав, коли хтось стукав у двері. Справа в тому, що родина чи сусіди просто заходили. Без попереджень і ритуалів ввічливості. Стукали тільки чужі. То був знак, що йде незнайомий. Які такі чуття підказували їм, до чиєї хати заходити ввечері, мені малюкові залишалося загадкою. Приходили старці – погорільці, розведені (чоловік вигнав з хати), може просто блукачі. Всі просили їсти. Хоча їх мали нагодувати і без прохання. Бо на Опіллі так заведено, що свято чи будень, але гість має бути нагодований… Іноді, на прощання вони просили щось з одягу – хустину або светр чи будь-що…
Поки в хаті перебували незнайомі, ми тулилися до дорослих. Той час було найбезпечніше пересидіти на колінах в тата, мами або котроїсь з бабців. Що цікаво, в таких ситуаціях спрацьовував неписаний етикет – старці не засиджувалися. Їх годували, давали в дорогу щось з одягу, трохи грошей, трохи їстівного, вони дякували, всі разом молилися і вони йшли. Для мене так і залишилося загадкою, де вони ночували в мороз або під час хурделиці? Але я тоді нікого не розпитував.
Якщо ми приходили до когось з рідніших, де я почувався, як вдома, то любив обсервувати кладовки. Їх влаштовували в зимних коморах або у стодолах. На полицях стояли баняки з голубцями, розсолом, здоровезні миски з пампухами, штабелі струцлів, перекладанців і пляцків, накриті чистими рушниками. А попід стелю, щоби убезпечитися від гризунів, висіли масні і блискучі кулка ковбас, шматки вудженої підчеревини і сала, обв’язані шнурками балики, ну і предмет моїх захоплень, марень, незабутніх любувань – окости.
Дурка нинішнього часу в тому, що ми переплачуємо за всілякі пршутто/гамони, забувши, що на Опіллі так само сушили/вудили/в’ялили м’ясне. І максимум гонору доброго ґаздаря – якщо в кладочці висіла нога – так називався окіст. У декого нога була мала, а були і такі з мій тодішній ріст. Ще одне з тодішніх неписаних правил – ногу нарізав ґаздар. То був цілий ритуал. Спершу акуратно зрізався верхній шар сала і відкладався на бік. Потім врізалося, скільки треба, м’яса. Тоді на врізане місце акуратно припасовувався отой верхній шар сала, а краї, де його не вистачало, старанно замащувалися смальцем.
Коли я спостерігав за цим процесом, то аж завмирав. В ті хвилини я так набирався запахів, так фанатично роздивлявся, що здавалося, аж наївся. Далі врізаний шмат клався на дощечку і його нарізали на тонкі скибки. На відміну від гамону чи пршутто, опільські м’ясні делікатеси не були такими сухими, навпаки, соковиті, легко кусалися і немислимо пахли прянощами та димом. Що цікаво, шматочки ноги весь вечір червоніли в тарелі на столі, але їх ніхто не їв, і лише, коли підходило на копсакового, то заїдали вже на вулиці коло ґанку.
Крайні тости на Опіллі мали свою градацію. Спочатку, йшла череда стандартних застільних – за родину, за ґаздарку, за ґаздаря, за здоровлє, за діточок, вічна їм пам’ять, але ближче до фінішу, з’являлися – до многая літа, віншувальний, ну і, якщо люди ніяк не хотіли покидати душевну компанію, то ще пили – копсакового – вже стоячи або навіть на дворі.
Задобрені пахучими настоянками і смачними закусками дорослі дорогою назад галасували не менше від нас. Здебільшого жартували або колядували. А ми могли і настрибатися в сніг, і пошукати в ровах щезби, або посовгатися на совганках. Іноді з розбігу, іноді тягачами ставали дорослі. Наприклад однією рукою я тримався тата, іншою – мами, присідав на совганці, а вони бігли. Особливо любив,коли вони відпускали мене з розбігу у вільний політ, бо подобалося в кінці впасти у сніг.
З морозу всі входили до теплої хати збуджені, заносячи багато холоду і гамору. В кухні тріщав і гудів вогонь. Розбиті перини і подушки нагадували засніжені гірські перевали. В них засипалося швидко і тоді снилися дуже класні сни. Наприклад, як Бровко несе мене на санках попід лісом, або йду з вуйком Миронком оглядати в лісі його сільці.
Якщо не спалося, приміром, дорослі, полягавши і вимкнувши світло, ще голосно переговорювалися, то я ставав біля вікна, просував між густими мушкательками голову до шиби, вихукував у лисах вічно величиною з 5 копійок і розглядав, як на тлі прибраного кольоровими яскравими зірками неба вальсують сніжинки.
Іноді я трохи шкодую, що не художник, бо з тих спогадів могли би вдатися добрі полотна. Комусь ця фраза може видатися дивною, але, клянуся, я знаю, як в далекому австрійському селі Оберндорф під Зальцбургом народжувалася пісня «Stille Nacht», яку весь світ знає, як «Silent Night» – «Тиха ніч».