Після Миколая моє обвітрене Опілля затишно закутувалося у великі сніги. З високих горбів села нагадували острови серед білого океану. Сніги розбухали і пухким сліпучо-білим кожухом вкривали дахи, подвір’я, гілля, На невисоких комірчинах сніг з даху плавно зливався зі снігом на землі, перетворюючи їх на хижі гномиків. Сад від снігового декору робився невпізнаним - біліло на кожній гілці, а гілля молодих дерев аж вгиналося.
В лісах, користаючи з доброї безвітряної погоди, дрімали під білими кожухами ялинки. Сніг так щільно обліплював простір і так голосно, трохи незадоволено, рипів під ногами, що здавалося ніби він теж ліг перепочити і грівся під сліпучим сонцем. Тільки налякана нашими кроками птаха могла десь високо потривожити його ідеальний спокій і тоді він звалювався з дерева великими брилами, здіймаючи на шляху лавини інших брил та хмари білого пилу. Хто потрапляв під таку лавину, перетворювався на ялинку.
Вуйко Янко шукав очима пеньок, наче криголам, прокладав до нього стежку, бурикаючись у високих снігах, і акуратно, одним рухом ліктя, зсував з нього рукавом грубого кожуха сніг. До краю пенька зарубував сокиру. До неї нам заборонялося навіть торкатися. А на пеньок викладав шматок сала, цибулину і чвертку. Останнім досягав завинений у рушник шматок високого домашнього хліба з непитльованого темного борошна. Рушник розгортав обережно, бо у складках тулилися зубчики вже почищеного часнику, і не хотів їх губити. Але зубчики все одно падали на сніг.
Завченими рухами розкривав свій розкладний ніж і врізав дві байди хліба. Тим же блискучим лезом пластував сало. Неодмінно так, щоби на кожній пластерці лишався шматочок чорної шкірки, яка найапетитніше пахла димом. На байду клав по пластерці сала, а на них по половині зубчика часнику. Подавав нам з двоюрідним братом і ніби дорікав або повчав:
— Чо будете стояти і мерзнути? Йдіт шукайте ялинку.
На морозяному повітрі димок з сала пахнув з апетитним викликом. А тут ще дух часнику. Ми замітали з жадібністю зголоднілих мандрівників і, лишаючи на снігу глибокі сліди, пробивалися між ялинками. Вуйко тим часом зігрівався. Заправивши в груди половину з чвертки, неспішно закусував. Іноді, прищурившись до сонця, міг довго задумано жувати, а я з цікавістю спостерігав, як гуляють скули на його зарослому щетиною обличчі. Здував крихти на сніг, ховав хліб і сало в наплічник і, підхопивши по дорозі в долоню трохи снігу, щоби заїсти, замість води, підходив до нас, які не могли визначитися, яка ялинка найгарніша.
— А ся? — Тицькав сокирою на ялинку, так закутану у сніг, що її було мало що видно. Ми хитали головами, що гарна. Вуйко кількома ударами обуху по кроні струшував з ялинки сніг, ще раз уважно обходив і, коли переконувався, що саме та, випрямлявся, кивком голови показував нам відійти і, поплювавши на долоні, кількома ударами зрубував. Розв’язував шнурок, яким був підперезаний двоюрідний, і вміло обв’язував ним ялинку. Так вправно, що деревце робилося легким і крихітним. Легко волочилося по снігу.
Двоюрідний знав, що то його і голосно сопів від задоволення. Вуйко закидав ялинку собі на плече і ми виходили з ялинника. Спирав ялинку до акації, брат залишався біля неї сторожем і відходив лише, коли вуйко знову розкладав на пеньку хліб, сало, часник, врізав нам по байді, робив фірмові бутіки з вудженого сала і часнику. Хліб встигав вихолодитися навіть ставав зовсім зимним, але сало з часником смачно розігрівало його вже у писку під час жування. Допивав свою чвертку і, закинувши на плече сокиру, заходив зі мною до ялинника.
Двоюрідний, витягнувши шию, насторожено визирав, чи моя ялинка не краща. Якщо виникали підозри, то міг розплакатися або відмовлявся нести свою ялинку. Вуйка, його тата, то не обходило, бо він і так ніс обидві ялинки, які ми розрізняли за шнурками, якими їх обв’язували.
Сонце, сховавшись за поля через ріку, лишало по собі жовтий або аж червоний горизонт, який запалював сніги, і здавалося, що то не сніг, а розпечена лава. На горбі обганяли вуйка і, поки він підходив, галасливо совгалися.
Поки ми спускалися з гори, засніжене довкілля виглядало так мальовничо, що в мене аж калатало від захоплення серце. От люблю я зиму змалку. Не люблю так жодну другу пору року, навіть оспівану осінь. Маніяк я, маніяк... Гірше, якщо дорогою нас перехоплювали заметіль, вітер або хуртовина. Тоді очі залипав сніг, навіть проникав за шалик і від того робилося страшенно не комфортно.
До городів добиралися, коли в хатах вже вмикали світла і тоді серед білизни загадково виникали жовті плями вікон, а з коминів у темну синь піднімалися цівки молочного диму, які тягнулися все високо в гору, поки не сходилися у хмару, яка розпливалася молочною білизною по всипаній зірками сині молодого вечора.
Перед ґанком вуйко стежив, щоби ми старанно змітали старим помелом, точніше тим, що від нього залишилося, калоші чи чоботи і тоді віддавав кожному в руки його ялинку. І ми заносили до своїх хат. Ще в сінях, серед ароматів квашеної капусти і вогерків, я впізнавав дух найсмачніших в світі тертих пляцків.
Бабці напікали їх без олії на блясі, перемащували сметаною, складали в миску і тушкували. Верхні були не просто м’якими, а розліталися на виделці, а нижні вважалися бонусними - вони запікалися і їх скоринка страшенно смачно хрумтіла. Я їх любив з підсметанням. Якщо не було, то бабці розколочували квасного молока з сметаною.
Тим часом в хаті починало пахнути чукулядою. То сушилися біля пічки боби. Насправді то були какао-боби, але у нас їх називали просто бобами. Їх привозила чи кимось передавали, родина з Польщі, бо прабабця купованої чукуляди не визнавала. Їх щоночі сушили, а потім прабабця вручну перетирала на масляну суміш, яку додавали до пляцків та кремів, якими їх перемащували. А ще з тієї суміші нам іноді робили гарячу чукуляду. Тоді ви зі своїми поливаними банячками йшли аж на совганку аби похвалитися. Там ми брали в долоню снігу, капали на нього чукуляди і їли “теплу зиму” — так ми називали свої саморобні льоди (морозиво).