Гарної тобі дороги до Вирію, великий Пу

Дата публікації: 2018.08.14 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Помер Степан Пушик.

Не можу знайти фотку, яка би відобразила його повсякденний характер. Він був зовсім не таким, як на офіційних фотках в інтернеті. Енергійний такий і веселий.

При зустрічі завжди розповідали один одному щось ржачне. Він дуже любив свою родину, завжди випитував про роботу для своїх дітей. Це синові, — показував шмат мняса. Потім клав його в пакет і досягав інший шмат, — а це малій. Хто їм купить, як не тато? Тоді я діставав те, що було у мене в сумці і казав, — а то для Олешка. Для якого Олешка, — перепитував він. Для мене, — уточнював я. І ми ми на весь ринок голосно реготали.

Якось на ринку, а традиційне наше місце зустрічей — мнясні ряди, — під час бесіди до нас підскочив один хлопака: ой, Олюньку, ми вже прочитали твій "Барменцаль". Так насміялися про Більшівці. Вже і жінка прочитала, і тьоща! Різко сказав і побіг. Я почав виправдовуватися перед паном Степаном, що то мій земляк. А то чо він лише про "Барменцаль" каже? Раз твій земляк, то і мій земляк, — ми зареготали.

Йду зимового ранку вздовж озера, кайфую, як порипує сніг, мружуся від сонця. на зустріч Пушик: здоров, придурок! У мене квадратні очі. Він продовжує: всі мудрі люди зара в ліжках "Діскавері" дивляться, а такі, як ми, придурки пішли, де найзимніше, до озера. І регочемо.

Пушик дуже хвилювався про свій архів. Хотів, щоби все було нарешті надруковане. Я підказував, що зараз ефективнвше запустити в інтернет, але то його не заспокоювало.

Коли я був ще школярем, мені подарували його книжку "Страж-гора". Здається, так вона називалася. Я взяв її читати на літо до бабці. І проковтнув за два дні. Для підлітка, який, окрім фантастики, більше нічого не читав, то було немислиме досягнення, бо в книжці описувалося буденне Опілля.

Порадив сусідові-ровесникові. Він через пару днів сказав, що книжку хоче прочитати його старший брат-тракторист. І так та книжка пропала на кілька місяців. Петро Чорний приніс мені її вже пізньої осені. Ми йшли до ріки і бавилися клубами повітря з наших писків. На морозі вони були майже молочні.

А от "Страж-гору" вже не було смислу забирати до Станіслава. Палітурка там збереглася, бо була весь час обгорнута газетами. А от кути кожної сторінки були страшенно засмальцьовані. Місцями — аж чорні. То говорило, що книжку прочитав не один тракторист чи комбайнер. Так і сталося, бо, коли ми з Петром прийшли на бригаду, то не лише трактористи чи комбайнери, але навіть доярки кричали мені вслід: Олюньку, привези ще якусь файну книжку!

Оті заяложені і зашміровані сторінки запам'яталися мені на все життя. Бо то найбільший знак якості для будь-якого письменника чи просто автора книжки.

Минули десятки років і я шкодую, що зробив велику дурницю. Коли з АТО повернулися друзі, то один при зустрічі показав мені мій заяложений "Барменцаль". А я тоді байдуже сказав: викинь, я тобі другий підпишу. Тим більше, що ти вже полковник. Треба було зберегти.

Колись я йшов зі ще маленькою племінницею, а на зустріч пан Степан. Він видав багато свого знаменитого хриплого сміху і підкинув малу на руках. Дівча потім спиталося: що то був за вуйко? Я сказав, її підкидав великий письменник Степан Пушик. Вона прийшла додому і похвалилася, що її підкидав великий Пу.

Шкода, що потенціал Пушика використовувався не на всю його потужність. Цого гнітило, що весь час мусів про себе нагадувати. А він був митцем, письменником, він хотів творити. Але він викручувався, як міг.

Гарної тобі дороги до Вирію, великий Пу.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: