загрузка...


Косовиця

Дата публікації: 2019.05.25 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Поки що ранок. З матовою росою на траві і клубами заспаного туману... Коса приперта на сходах до стіни ґанку. У хаті гамірно, бо вуйко Миронько повідає черговий дотеп. У нього їх тисячі на всі випадки життя. Я ще гріюся у ліжку. Ну, як гріюся? Мені не зимно. Лежу розкритий і, позітхаю, потягуючись в очікуванні, коли баба Тоня закличе снідати. Якби не було вуйка Миронька, то вона пристелила би край грубого рядна старим обрусом і подала мені у канапу. Я би перекусив звично лежачи.

Але у хаті вуйко Миронько – найкращий в окрузі мисливець, який бере мене зима чи літо оглядати сільці, найкращий оповідач різних сміхованок, найкращий збирач березового соку, у нього ще тисячі най, – тому я мушу старатися бути дорослим на всі свої дев’ять років. Поки вуйко щось оповідає, а бабця перебиває його, допитуючись давати йому каву зі згущеним молоком чи просто цукрувати, поки переповідає здивованому вуйкові, звідки у неї кава і, як мається фамілія у Польщі, яка ту каву передала, я зіскакую з канапи, засуваю ноги у сандалі і вибігаю у ранковий космос, переповнений зеленню, сонцем, небом та співом птахів.

Якщо ставало терплячості і поблизу крутився хтось з дорослих, то зціпивши від неіснуючого холоду кулачки, біжу через подвір’я до вбиральні. Якщо на подвір’ї нікого, то можна прошмигнути за хату у сад і там підживити найстаршу вишню. Під здивовані погляди курей та індиків, які застигали у спогляданні процесу. За одно можна зірвати кілька вишень. Вони ще не червоні, але ягоди вже є. Зелепуги – так на Опіллі називають нестиглу садовину.

Бабця вже встигла розповісти вуйкові Миронькові, що я спортун. Він лише мовчки споглядає, як я одним махом лишаю труси на кріслі, заходжу у ванянку, не роздумуючи, хапаю наполовину наповнене відро, рішуче виливаю воду на себе і від образи кривлюся у плачі – поки я бігав на вулицю, бабця знову піділляла теплої. Навіть не похвалився вуйкові, як обливаюся холодною. Правду кажучи, холодною я не обіллявся жодного разу, бо бабця за цим жорстко пантрувала. А через пару тижнів цікавість вивітрилася, бо літо гнало в ліси, на поля, до ріки і на стави.

Вуйко Миронько, щоби я не розплакався, обіцяє, що дасть мені сьогодні скосити цілу ручку. Окрилений сідаю на край скрині, яка слугувала за стіл, і починаю наминати найулюбленіше снідання – смажені на смальці зі шкварками яйця з докторською ковбасою. Вуйко каже, що йому так запахло, що зараз би все з’їв. Але я знаю, що він не голодний, бо інакше бабця дала йому поїсти. Він так наганяє мені апетиту, насолоджуючись, як працюють мої щоки. Вони продовжують розмовляти, поки вуйко не промовляє:

– Ну то, що – роса вже певно зійшла?

Після цієї кодової фрази виходимо на вулицю. Бабця наказує мені стежити за дорогою, не обпікатися на сонці, не знімати кашкета, вуйко забирає від неї хустину з нашим їдженням і ми вирушаємо. На шляху до нас пристає ще пару чоловіків. Дітей збирається до десятка і ми галасливою ватагою біжимо вперед. Бо, поки дорослі нас доганяють, треба встигнути нарвати кваску, поспостерігати за джмелями на квітах, напитися джерельної води.

Дорослі на оболоні сядуть перепочити. Не довго, але цього нам вистачає, щоби побігти на ріку, зірвати з себе весь одяг, бо мокрі труси видавали, що ми купалися, і поплюскатися у Нараївці. Вона тут неглибока, але нам вище пупців і то вже добре. Ця справа так захоплювала, що ми не зважали навіть, як недалеко десь плюскалися якісь дівчата. Байдуже – знайомі чи не знайомі – нам головне не спалитися перед вуйками, татами, старшими братами.

Досі не можу зрозуміти, для чого вуйко Миронько та інші дорослі брали нас з собою на косовицю? Пару разів він давав мені косу, але потерпав, що залишу його без інструмента. Тому зі словами «молодець-молодець» швидко майже відбирав, зазираючи у вічі чи не ображаюся чи що він там хотів побачити?

Чого я мав ображати, якщо мені тут було найкраще у світі? Спочатку ми коверкалися, вискакували і бавилися у поха (піджмурки) серед високих трав. Вони були страшенно високі, місцями на наш зріст і пахли лісом, який шумів поруч, і ставами, які проглядалися з нашого місця, і всіма тими квітами та жучками, які серед них жили. Потім ті трави лягали акуратними рівними стежками, а ми, йдучи за дорослими, лягали на покоси. На покосах запах трави ставав у рази інтенсивнішим. Він справді п’янив і страшенно наганяв апетиту.

Тому ми радісно збігалися на полуденок. Всі викладали на обрус пожитки. Імпровізований стіл був завалений довгими і круглими помідорами, великими і малими вогерками з рапавими боками, шматками вудженого і соленого сала, а ще були різні мандрики – відкриті і закриті паляниці. Їх ще називали – пироги. Наповнені сиром з картоплею, гречкою з сиром, картоплею з гречкою. На мачанку до пирогів бабця давала літровий слоїк смаженої цибулі. Цибуля на молоці, підведена борошном. Запивали зі слоїків квасним молоком, часто перед тим розколотивши сметану, яка зібралася згори.

Після такого їдженяя належало перепочити і дорослі шукали затінок, або накривалися з головою на покосах. А ми тим часом знову мчали на стави, зриваюши з себе одяг коло берега, і зливалися з природою. Поруч викрикали ще якісь компанії дітей, але ми їх ігнорували, навіть, якщо то знайомі. Адже ми вже косарі, а вони дітиська! Коли поверталися, дорослі встигали перевернути покоси і накосити свіжих.

– Не змучився? – запитував вуйко Миронько.

Я крутив головою, що ні і біг у ліс. Між деревами не так пражило сонце, а в лісі було багато жучків та ящірок. Траплялися досить великі. Або можна було присісти коло мурахівниці і спостерігати за їх космосом. Тоді я ще не знав таких слів, як космос, хмарочос, шанхай, але вже бачив, як воно влаштоване. Як крихітні мурахи тягнули на собі здоровенну гусінь, інші переносили подовгасті яйця, а поруч різні ящірки на жуки чатували за ним, щоби поласувати. Іноді на мурахівницю сідала пташка і починала трапезувати. Ми зганяли її гілкою і бігли розповісти про пригоду дорослим, які довилися, що вже зайшло сонце і збиралися додому.

Перед тим всі разом йшли на стави. Цього разу критися ні від кого не треба було, зрештою, дорослі прекрасно догадувалися, куди ми бігами, але звиклі одні до одних, діти лишали весь одяг на березі і поки дорослі відмивалися, лякали всю рибу. На що дуже болісно реагував вуйко Миронько, бо закидав кілька вудочок і здебільшого йому щастило на своє горе спіймати пару рибин.

На своє горе бо найбільшу мусів віддати мені. То були коропи або карасі. Поверталися стомлені, але такі окрилені, що втома відсувалася на задвірки усвідомлення свого стану. Якщо хтось з дорослих дорогою запрошував до себе на гарбату, то я міг заснути. Не те, щоби мертвим сном. Але страшенно пхинькав, якщо будили. Тоді вуйко Миронько тренував свій остеохондроз, несучи в одній ручі косу та клунок зі слоїком, а в іншій – мене.

Вдома бабця проявляла характер і примушувала купатися, аби змити з тіла мул. Тоді я хвалився рибою, яку буцім-то спіймав. Вуйко Миронько кивав головою і по-змовницьки підморгував. А коли я у чистій сорочці вже лежав на канапі він підсідав до мене і розповідав, що зараз робить зайчик. Він був великим майстром імпровізацій. У лісі з настанням сутінок зайчиха заганяла у нору зайченят, а потім зачиняла двері на ключ, щоби не зайшов вовк. Вуйко так мальовничо описував, що я, засинаючи, відчував тепло і запах ворсинок шубки мами-зайчихи, до якої тулилися зайченята. Ті ворсинки навіть лоскотали мені ніс.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: