Волею виборців здійснення зовнішньої політики України (і оборонної теж) виявилося сферою компетенції людини, яка ніколи цим не займалася. На жаль, наслідки не забарилися, як то кажуть, на стадії підготовчого процесу
Якщо говорити про оборонну сферу, то тут «просто перестати стріляти» не вийшло. Ситуація на Донбасі виявилася набагато складнішою, ніж видавалося Володимиру Зеленському до обрання президентом. 14 жовтня він вдруге побував у зоні ООС, вручив нагороди військовослужбовцям. Президент щиро хоче припинення війни, але його емоційність заважає побачити, що ключ від миру лежить, на жаль, у Кремлі.
Фото: пресслужба Офісу президента
Проте хочу звернути увагу на дипломатію, на якій в Україні зараз розбирається ледь не кожен другий. На жаль, ми стрімко втрачаємо власну зовнішньополітичну суб’єктність. Парадокс – ситуація на фронті протистояння з бойовиками та Росією не є критичною, а авторитет України у світі падає. Наша держава примудрилася стати інструментом політичного скандалу у Сполучених Штатах, і буде дивом, якщо він завершиться без руйнування двопартійної підтримки України Демократичною та Республіканською партіями. Позначена в переговорах з Куртом Волкером та Гордоном Сондлендом готовність визнати втручання України до президентської кампанії у США 2016 року могла завдати по Україні потужного удару з непередбачуваними наслідками для її міжнародного авторитету.
Тим часом тривають ритуальні танці навколо «формули Штайнмаєра». Можна, як міністр Вадим Пристайко, вважати її компромісом між російським та українським підходами до врегулювання конфлікту на Донбасі. Можна, як десятки тисяч (щонайменше) українських громадян припускати, що вона спричиняє приховану капітуляцію. Проте у будь-якому випадку не варто думати, що Росія змирилася з втратою впливу на Україну. Для Кремля повернення України до «русского мира» — питання стратегічного значення, про що свідчить чисельність та потужність колаборантів всередині нашого суспільства.
Кремль хвацько (інакше не скажеш) зачепив Володимира Зеленського темою звільнення заручників. Так, обмін 7 вересня, повернення 35 зручників додали українському президенту не лише популярності, але і впевненості у власних силах. Він намагається форсувати проведення зустрічі у Нормандському форматі на вищому рівні, наче не розуміє несприятливості зовнішньополітичної кон’юнктури. Зеленський пропонує вірити йому, його здібностям комунікатора, проте переговори з мастодонтами сучасного світу — це погане місце для імпровізації. І опинитися з ними сам-на-сам сьогодні — ситуація не з приємних.
І контактами зі США, і звільненням полонених опікувався помічник президента Андрій Єрмак. Очевидно, йому довіряє президент, і це спричинило, серед іншого, відсунення українського посольства у США від підготовки зустрічі з Трампом. Чим це обернулося, сьогодні бачить увесь світ. МЗС не так щоб влаштувало собі «пікнік на галявині», проте усунуте від ухвалення стратегічних рішень, а міністр Пристайко виступає в ролі глашатая незручних для президента тез. На жаль, Володимир Зеленський не довіряє професійним дипломатам, а кинув на стратегічні напрями роботи діючого кінопродюсера без необхідного досвіду, забувши, що в дипломатії не буває другого дубля. І довірених помічників може забракнути для побудови відносин з усіма важливими країнами.