Марта Галкіна

Публікацій: 324

Про молодого із Москви, Майдан і Свєтку Соколову

Я чомусь згадала молоду, молодого і фльор парфумів… І білу весільну сукню із відтінком слонової кості. Так, її таки шкода, коли нею обтирають асфальт.

Хочу розповісти про калуське весілля. Воно дуже шумне. Купа грошей на ресторан, море шампанського, дорогі вбрання, гості з усіх усюд. Ну, всі знають.  
Почну із того, що хочу чесно зізнатися – люблю весілля, люблю на них танцювати.

І от до мене приїздили мої подружки із Києва. Їм випало спати у готелі. Друзі, майже родичі, місцеві господарі, пустили дівчат спати у місцевий готель,
Мої подруги — одна із них вагітна, інша — з нею за компанію приїхала. Я знаю їх давно. Ще з студентських років. Ми не раз були разом на фестивалях і ночували в наметах і т.д. Мене попередили, що в готелі через весілля може бути шумно. Але я не придала цьому значення. Але ніхто не знав, як саме шумно буде.

Спочатку гості гостилися і мої подруги спокійно дивилися телевізор. Потім — задрімали. І от о другій ночі почалася фінальна стадія весілля — танці до упаду. На весіллі вмикали не зовсім очікуваний репертуар. За словами дівчат, замість гуцульського аркану звучали «Белые рози», інші пісні Юри Шатунова. Була навіть пісня «Как упоительны в России вечера», що здивувало дівчат у Калуші... Дівчата не спали і наступного дня обговорювали це. Вони припустили, що це не тільки доросле покоління , а і молодь – теж.

Попутно заговорили про  Майдан. Згадали скандал із ефіром «Інтеру», де в новорічну ніч увімкнули Газманова, Кобзона, Валерію і інших артистів, оголошених в Україні персонами нон-грата… Згадали про весілля сина Литвина у розпал Майдану.

«Ребята, у вас есть друзья, которие служат в армии?» — пропонує запитати одна із подруг у музикантів…

Підійшов час їхати, і дівчата стали збиратися. Ми розплатилися. По дорозі вони допомогли мені винести коляску. Мені стало соромно за Калуш. Здивування, що в місті не шанують своїх традицій. Що тут не дивляться фільм, який показують у парку, а тільки насолоджуються літнім вечором. Як же однак не бути страусом? Як не ховатися від відповідальності за своє місто?

Чи мало би значення, хто саме грав весілля у Калуші з такою музикою? На наступний день виявилося, що молодий - із Москви. Дівчина познайомилася з ним на заробітках. Жити будуть там, а весілля грати приїхали до Калуша. І що то весілля - виходить, класичний сюжет із української літератури. Про українських жінок, які змушені від’їжджати із рідних домівок у пошуках кращої долі писав ще Григір Тютюнник. Так, оповідання називається “Оддавали Катрю”. Коли ми проходили його, то нам казали - українські селяни мусять віддавати дівчат заміж через брак чоловіків.

Літні вечори п’янкі. Була п’ята вечора. О шостій тридцять Льоля мусила бути на зупинці і їхати на поїзд…

На думку дівчат, Свєтка Соколова на калуському весіллі бути не повинна. Так само, як і «Земля в ілюмінаторі». ОСОБЛИВО тому, що це у Калуші. Звісно, тема дискусійна, але принципи ще ніхто не скасовував.

Дівчата поїхали у понеділок. Є такий сервіс Бла-бла-кар, Марина скористалася ним і вирушила до Києва від “Касабланки”…  Я її провела. Попутно поцікавилася , звідки водій і його супутниця. Вони виносили костюми і сукні – явно весільні гості. Їхали до Києва. «Ви приїздили до родичів на весілля?» — запитала я. З чого ви взяли, що я із Калуша? Запитав це мене водій машини, жевжик, навіть трохи ображено. Виявилося, що вони із Закарпаття.

Щоправда, говорили українською мовою.

— І як вам калуське весілля? — перевела тему я.
—  Гарно, — пожвавішав він. — Дівчата гарні.
—  Дівчата, солодкі, як мед…

Я чомусь згадала молоду, молодого і фльор парфумів… І білу весільну сукню із відтінком слонової кості. Так, її таки шкода, коли нею обтирають асфальт.
Читала у книзі ще однієї подруги: «Я змалечку люблю серпень і його запах. Запах стиглих груш, теплі сутінки й прохолодні, майже осінні вечори, час тепла без спеки, фруктів і квітів без міри, радості без сліз.»

Я сказала дівчатам, що всім потрібно заробляти. Мої гості — що навряд чи можуть заробляти тільки так. Тобто, що музикантам потрібно було відмовити замовнику. Проявити вірність стилю і перейти на класику. Але коли у нього троє діточок, двоє старих батьків і кілька друзів на фронті, яким треба бронежилети, доводиться погоджуватися на поєднання стилів. Сподіваюся, ніхто не образиться на мене за цей пост :)