Вибрати адекватні дитячі українські казки виявилося задачею не простою. Здається, що окрім «Абабагаламаги» їх не впорядковував і не перевидавав жоден видавець. Я корисливо очікувала: ну раптом хтось подарує нам «Сто казок» на хрестини чи ще на якесь свято, але час минав, з усього що читала малому це вірші Антонича, видавництва «Радянський письменник». Хоча читала їх скоріше собі, свого часу я завбачливо підкреслювала рядки, що зачіпали серце і загинала кутики сторінок.
Зараз було дуже зворушливо згадувати ті минулі переживання, які синхронізувалися з поезією. Десь з тих причин я досить часто у якості «розвиваючої» музики для дитини вмикаю Чубая. Іноді я зазубрювала дитячі віршики, часом складала їх сама. Читала статті з журналу «Країна» і не думала, що такого роду чтиво це для дорослих. Мені подобається говорити з малим як з дорослим.
Але те, що я не читаю казок дитині, мене дуже непокоїло (напевно, сильніше, ніж дитину). Згадала, що в старшому дитячому віці читала якісь казкові історії з синьої книжки. Нею виявилася збірка «Срібний волосок» – казки, що їх автор назбирав у районах Прикарпаття і були вони ну дуже дивні. З етичних причин синю книжку і скажені авторські казки вирішила «відкласти у довгий ящик», так само як перекладені сякою-такою українською мовою російські народні казки.
Тим часом, у власній голові (а я вважала, що там є місце фантазії) суцільний «ступор у дитячому питанні». Переплетені сюжети казок, далі «жили собі дід і баба» моя пам'ять не розвивалася, і було сумно. Мабуть, від того, що з кожним роком ми обростаємо корою побутових турбот, віра в дивосвіти зникає, а як можна розказувати щиро про те, у що не віриш…
Хибною є думка, що аби дитина тебе зрозуміла, варто опуститися до її рівня (не тільки фізично). Навпаки — до рівня дитини варто піднятися (рекомендує мудра подружка-педагог). Правильна казка буде добрим мостиком між дорослим і малюком на все життя. Наприклад, казка про кітку і копієчку, яку придумав мій тато, запам’яталася більше, ніж яскраві діснеївські мультики по вихідних. А інтерпретований бабцею лис Микита мені подобається більше, ніж Франковий.
Почавши спускатися у підземелля власного дитинства, розумію, що моїй чотиримісячній дитині важливий сам прояв уваги і розмови. А сотня казок з гарними ілюстраціями — це дійсно мій незакритий гештальт (я, справді, хочу прочитати те, чого не читала в дитинстві). Щось із розряду: чому тато хоче хлопчика — щоб гратися машинкою на радіокеруванні. Розумію, що вирости дитина зможе і без казки і без книжки, але з ними якось спокійніше.