загрузка...


Любимо мало і вже запізно

Дата публікації: 2019.10.11 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Не дурний придумав, що немає більшого горя, ніж у часи смутку згадати радісні часи. А позгадувати я люблю, хоча і немає великої біди, але є зоряний (читай — декретний) час, і заповнити його спогадами значно легше, ніж корисними справами.

Наприклад, згадую моменти, коли робота перетворювалася на рутину, і цей "проміжок" між домом і роботою був дуже цінним. Особливо він шанувався ті пару років, що прожила в Києві. За гарної погоди і відсутності втоми любила пройтися пішки пару станцій метро, розмовляючи по телефону чи слухаючи щось в навушниках. Просто йти, переважно вниз (благо, столиця дозволяє не тільки, підйоми, а й спуски), просто говорити, знати, що тут все тимчасове, а десь у Франківську (сага про вічне повернення) для мене відкриті всі двері та чекають усі знайомі. Парадоксально, бо зара, йдучи стометрівкою, я майже не зустрічаю знайомих (скоріше немісцевий Павло знає більше людей, ніж я). І якось воно, як в пісні, — не те місто, не ті люди.

Колись я любила подзвонити до тата, взаємно поговорити про якісь побутові штуки і після всіх франківських новин почути його: «А в остальном, прекрасная маркиза, всё в порядке». Натомість, зараз, будучи поруч, ми стали віддаленішими одне від одного. Після інсульту його мова скоротилася до простих фраз. І мені хочеться говорити на випередження, самій відповідаючи. Запитавши, що там пише сайт «синоптик», не чекаючи відповіді, сама починаю говорити, що рік тому було тепліше, що через посуху в горах мало грибів, що треба дістати зимові куртки. Хочу своїм монологом заповнити тишу, яка з’явиться тоді, коли він не зможе підібрати потрібні слова, щоб виразитися. Хочу робити вигляд, що все так, як було раніше, але знаю, що він не зможе знести мені коляску на перший поверх чи почистити картоплю до вечері, і від того ніяково обом. 

Думаю, що добра справа — ,обмежувати тіло і стежити за здоров’ям ретельніше ніж робив це тато. Бо все має пам'ять, і зараз тіло обмежило його в рухах, мові, і тепер хочеш не хочеш, а повинен вчасно пити ліки і відвідувати лікаря. Але навіть в такій ситуації, коли мій настрій сягає нуля і це бачить хтось, крім мене, тато піднімає великий палець вгору (знак, що все класно, якщо хтось дочитав до цього місця) і каже: «Отако все». І мушу вірити, що так воно і буде. Тоді вже робиться смішно обом, і я видихаю свій сум, бо все стається так, як має статися. Хоча досі не навчилася це приймати, тому і хочу завершити текст сумною (буде час і на радісну) поезією Твардовського:

Не будь певний що встигнеш бо певність непевна
робить час нечулим як усяке щастя
приходить одночасно як пафос і гумор
неначе дві пристрасті від одної слабші
йдуть звідси так швидко як дрізд в липні мовкнуть
як звук ледь недоладний як поклін недбалий
щоб насправді бачити заплющують очі
хоча більше ризику в житті ніж в смерті
любимо надто мало і завжди запізно

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: