Пам’ятаю, коли навчаючись в школі (не дуже початкові класи), один час у моїй родині хліб не купували, а пекли у духовці. Чи то не було грошей на покупку, чи просто випробовувалась духовка, чи, може, мама, згадуючи печений хліб(котрий пекла її мама, а моя бабця), вирішила і собі пекти. Не можу точно пригадати, проте пам’ятаю два подовгуватих батона з білого борошна. Часто припечених (ну ж всі люблять хрустку скоринку). Часто слабо пригнічені зверху (часом — навпаки). Коли той хліб стояв більше трьох днів, середина буханки, котра, можливо, була недопечена, виділяла досить специфічний запах. Їсти той хліб не хотілося, але викидати у смітник — тим паче. Часто він застоювався до конкретного за черствіння, і клався у пакет, котрий потім згодовували сільським псам-качкам.
Знаю не так багато людей, котрі цілують хліб після того, як він ненароком впав на підлогу (я відношусь них). Пошана до «голови столу» прищеплена з дитячих літ тримається у дорослому житті. Попри те, що живу в час, коли всього досить, розумію, що в когось цього нема. Тому хочеться дякувати Богу за те, що є. Часом просити в нього за інших. В мене був шок, коли сусіди по квартирі, в якій живу з коханим, викинули половину батона в сміття. Ну ж знаю, що не можна з їжею так чинити. Але мої переконання не обов’язково мають поширюватись на ще когось. Не хочу закидати собі жадібність, просто усвідомлення себе в цьому житті часом приходить через такі побутові речі.
Просто дуже контрастне місто Київ і — я в ньому. Тут цвітуть абрикоси і повільно прогрівається асфальт. Надто шумно коли відчинити вікно, і надто вже лякає тиша, коли залишаємося з нею в одній кімнаті. Метро, в якому на деяких станціях закладає вуха. Кіоски з «швидкою» їжею в підземках, і бабусі, які повільно ходять тією підземкою, просячи грошей на їжу. Дуже різка межа між бідними і багатими. Між «своїми» і «чужими». Між тими, хто не сам, і тими хто сам за себе…
Одні з тих, хто живуть заможно, люди, яким пощастило народитися в цьому місті. Завести парочку-другу квартир і благополучно здавати їх в оренду. Будучи в Києві, ще не знаю жодного корінного мешканця. Міста-Вавилона. Така собі картина Босха. Багато дрібних гвинтиків-людей. Вічний рух. І щоб колесо цього руху не переїхало тебе, треба крутитися в ньому.
Місто, церкви якого славлять патріарха сусідньої країни (який схвалює введення військ в Україну) і моляться за мир.
Ще одна з можливостей розібратись в собі — сходити в церкву. В моїм випадку це була маленька церквиця в спальному районі Києва. Вербна неділя. Прохолодна і сира погода(в ці святкові дні – майже щорічна закономірність). Служба Божа, що правиться без мікрофона (так що до середини храму доходять лише окремі слова), і ті — старослов’янською мовою. Я, як і більшість прихожан, не вловлюю хід речень (попри те, що греко-католицький храм відвідую регулярно). Починається наростаюче бубніння. Православ’я (як виявилось — московське) в моїй уяві мало бути більш строгим за католицизм. Проте склалось враження, що строгість і порядок дотримуються лише у церковному «дрес коді». Моя голова без хустини, як виявилось, заважає жіночці, що стояла поруч. Менше спідниць і скоромного одягу — більше молитов і зосередженості, уявлялось мені. Натомість — не вимкнені мобільники, розмови і переходи з краю в край, купування і ставлення свічок «за здоров’я» (ну ж не під час богослужіння).
Штовхання і перегукування під час причастя. Черга за «тілом Божим» виглядає, як черга за ковбасою. Суцільна показовість і поверховість віри… Ну, не гарно критикувати святиню Божу, але ж накипіло.
Казання священика (видавалось таким, що варто почути), але в цей час бродяга, який у притворі почав кричати «слава Аллаху» і «шайтан-шайтан», обізвав жіночку в червоній хустині відьмою. І всі повернувши голови в його бік почали коментувати ситуацію. Продавщиця церковної лавки в цей час витягла з торби їжу і почала снідати-обідати. Ніякої радості в душі, ніякої покірності в поведінці прихожан. Може я не вмію абстраговуватися…
До кінця Служби я не достояла. Верба, посвячена в таких умовах, мені нічим не відрізнятиметься від верби, що росте під під’їздом.
Проте, вдячна долі за такий урок. Він додав самоусвідомлення. Бо краще проїхати пару зупинок і потрапити в середовище, де тобі буде звично і комфортно спілкуватись з Богом, ніж таке зручно розташоване, але неорганізоване служіння. А ще краще проїхати кількасот кілометрів, щоб залишитися з людиною, яка тобі дорога, аніж сидіти в «режимі очікування манни» на однім місці. А поки існує Укрзалізниця і зв’язок, відстані можна вкорочувати. Зрештою, всі межі та кордони починаються в нас в голові.