Ірина Червінська

Публікацій: 1400

Екзистенційна ностальгія за красою польової волошки

Вона прийшла до літстудії трішки схвильована, тому що до того часу фактично нікому свої творіння не показувала. А ще Наталя принесла із собою велике бажання писати і вдосконалюватись.

Вона прийшла до літстудії трішки схвильована, тому що до того часу фактично нікому свої творіння не показувала. А ще Наталя принесла із собою велике бажання писати і вдосконалюватись.

Наталя Паньків народилась у Калуші, і все життя прожила у цьому місті. Як це буває з усіма дівчатами, здобула професію і вийшла заміж. Народила двійко діток. Наразі займається домом і родинними справами.

Пише Наталя Паньків досить давно. Найбільше у творах переважають філософсько-екзистенційні мотиви. Авторка ніби оголює душу людини, наголошує на недосконалості цього світу. Але разом із тим вона нікого не засуджує, а тільки вказує у своїй поезії на великий брак розуміння та любові у суспільстві. Є у віршах Наталі і мотиви захаращеності людського життя різним непотребом, нудьги, ностальгії за чимось кращим, світлим, чого неможливо відшукати серед накатаних системних буднів, у  яких знаходиться місце лише для роботи та дому з короткочасними перервами на “веселощі в стилі а-ля брейк” з друзями. А так хочеться просто торкнутися блакитних пелюсток польової волошки!

Пробує себе Наталя і в пейзажній ліриці. Образи її яскраві та цікаві, як от сонце, яке позичило велосипед, щоби покататись, чи, до прикладу, порівняння літа зі скибкою кавуна – асоціації приємні та знайомі усім змалечку.

А, зрештою, читач має нагоду ознайомитись із творчістю Наталі тут і зараз. Думаю, багатьом припадуть до душі її рядки. А дехто, можливо, навіть знайде у них відповіді на свої наболілі питання.

*********

Достиглий фатум – вишнею з води,
Оброслий мохом камінь недовіри,
Нестримна іскра на усі лади
Розпалить вогнище. Щоб не зотліло,
Не згасло щастя на вітрах страждань –
Маленькою вуглинкою горіло.
Відчалить день на відстані бажань.
Знемога давить напівхворе тіло.
Забита тиша цвяхом у норі –
Не віднайдеш ні слів, ані відтінків,
Лиш спогади – на березі корчі
Колючі і безлисті. Та і тільки…


**********

Захід сонця

Сонце залізло у вулик,
Де бджоли намастили його медом –
Тепер воно ще рум’яніше.
Потім сонце у мого сусіда позичило велосипед
І помчало до озера.
Мені так захотілося сфотографувати його!
Тепер у моїй колекції
Є світлина «Сонце з медом».

**********

Літо скибкою кавуна
Зазирає у вікно моєї кімнати.
Я виходжу надвір, щоб краще його роздивитися.
Літо, дай мені хоч одну кавунову крихту!
Медом по моїх пальцях
Стікає рожева живиця.
Шкода викидати шкірку –
Зроблю з неї гойдалку для метеликів,
А із зерняток – намисто для яблуні.


**********

Затемнених вулиць коралові рифи –
Коктель відчуттів досягає абсурду.
Тут лазять лиш дивні цінителі вуду,
Танцюють у спазми увігнані грифи.
Худі павуки в дротяні павутини
Вплітають усе, що минуло і сущність,
Свій безлад ховають, безформність, бездушність
Їдкі скорпіони в холодні личини.
Мереживних ліній дотичності суржик
Твоїм білодумам викидують виклик.
Між мокрих дерев запізнілих, притихлих
Знайшовши себе – зав’яжися у вузлик.

**********

горить сльоза
на мозаїках душ
смертельною стає нудьга
а спокій де
повивсь мов плющ
заплутався в світах

корона днів
упала ниць
вершник без голови
летить увись
гучний метеорит
а каміння – на дно землі

*********

Колись те сонце спалить землю
Своїм коханням.
Шалено дощ листки цілує,
Немов востаннє.
Злим вітром дерево пригнуте
Терпить до болю.
І річка з берегом в обіймах.
А ми з тобою?

**********

Колись сад всміхався
На руці у поля
Рожевоволосими малинами,
Жовтолицими яблуками і грушами.
Тепер поле сумує у ногах саду
Головатими будяками,
Пишними королицями
Замість сонцеротого колосся пшениці.

**********

Ти – мов зомбі,
Розігруєш кожен день
За звичним сценарієм,
Не вносячи жодних корективів,
Не пишучи епілогів вигорілим справам.
Ця звична схема:
Дім – робота, робота – дім,
Що переривається короткочасними
Зустрічами з друзями
І веселощами в стилі а-ля брейк.
А коли до тебе приходить меланхолія –
Ти панічно ностальгуєш
За голубизною волошок в чистому полі,
За білими кучерями хмарин у небі,
За романтикою юних мрій…

***********

Це вістря докорів сумління
Протинає наскрізь матерію душі…
Цей світ завеликий для наших злетів,
Цей світ замалий для наших падінь.
Якщо не розрахуємо траекторію руху –
Розібємось об наріжний камінь
Своїх надмірностей
І чужих недостач…
Так мало добра і любові,
Мало корисної критики.
Так багато поганих вчинків,
Поганих думок, поганих слів…
Балансувати – це не змиритись,
Це, швидше, пошук приблизної гармонії.

*********

Весна – то інша суть

Сапфіром диким домисли горять,
Тріщить по швах розгнузданість зелена,
Коли в очах сіріє неба гладь,
І клаптями спадає листя з клена.

Коли сріблясто-білі вітражі
На скельцях вікон – віхолів аналог,
Тоді слова на глибині душі
Ховаються, а ззовні їх так мало.

Але ж весна – то зовсім інша суть:
Сліпучо-жовті ніжні первоцвіти…
Суцвітття вражень серце обснують
І витчуть крила – в небо полетіти.


**********


Обірвався день –
Зеленим яблуком з надломаної гілки.
Обірвалась ніч –
Чорним тюльпаном, прибитим бурею.
Ваші серця тепер не червоні,
Кров бо синьо-жовта –
Це тепер колір любові…
Над вами
Тихо падають сльози із неба.
А грому нема.
Але вже вчуваються
Його важкі кроки.