Платцкартний вагон! 52 години без сну. Чому платцкарт? Тому що машина поїхала куди треба, з тим, що треба. Єдине, що ти хочеш, — це заснути, бо ти зробив свою справу і від тебе починає смердіти. Ти не був в інтернеті усі ці довгі години, ти навіть не хочеш пити воду в цю 34-градусну спеку. Ти хочеш лягти в ліжко, а такі дибіли, як ти, не можуть спати не в комфортному ліжку. До речі, ви, шановні подорожуючі, зауважували категорію людей, які відразу засинають, щойно поїзд вирушив у путь? Що це? Небажання думати, читати, бажання вбити час, що невгамовмою силою змушує тебе відірватись від своєї комфортної реальності і понижує тебе з позиції короля/королеви в позу відвідувача вічнонемитого туалету, тобто, змушує думати? Ганьба усім тим, хто сповідує релігію турецького Гуччі та цьоткових євро з Італії.
У вагоні сперте повітря позавчорашніх шкарпеток і море жіночих ніг з дешевим різнокольоровим педікюром. Ти мимоволі дивишся на цей калейдоскоп невимушеної вагонної напіверотики, але тебе не попускає, хоча, як і любому “хлопу”, це не заважає. Ти навіть бачиш забагато зайвого, як то лоно в 20-річній студентці, що спить, розчепіривши ноги, показуючи те, що належить “йому єдиному”, принаймні поки що, поки сесія чи що там інше, але мимоволі відводиш очі, бо нафіга тобі це треба, усі можливі обриси того місця, ти і так уже бачив та відчував.
Ти думаєш, чи вдалось те, що ти зробив, ти хочеш завершення та підтвердження. І ти робиш фатальну помилку, заходячи в інтернет! Там пише, що заблокували наших в аеропорті Луганська і вже 4 загиблі та 15 поранених. Знаючи, що, коли Селезньов чи Тимчук , чи той “йожик” говорять про 4-х загиблих, то вони мають на увазі 6-х, і говорячи про 15 поранених, вони мають на увазі 25-х, і що 6 з них помре в госпіталі, ти в умі рахуєш 12 загиблих хлопців. Фігня повна, особливо, коли взнаєш, що друг твоїх найближчих друзів поранений в голову, але виживе, проте, то ти взнаєш лише завтра. Себто, сьогодні.
Усе — повна дупа, і мені хочеться замочити якогось бика, який повертається з Москви і по телефону чеше, що чуваші залиють фундамент, а вони потім дім збудують. Бик биком -— бидла багато, і воно завжди буде в своїх фейкових шльопанцях “Адідас” продавати себе тим, хто більше заплатить. То не його вина, що немає можливості працювати вдома, засуджувати його — безглуздя, та я і не засуджував, просто, якось противно було — от і все.
Так от, коли ти думаєш, що знову смерті і знову... що знову? Те саме, те саме гівно і бруд, і “бєзнадьога”, допоки ти бачиш в коридорі, який є в кожному вагоні (там, де купе провідника і самовар з кип’ятком) маму маленької дитинки (місяців 5), яка намагається приспати те чудо, бо реве несамовито (хоча обидва вушка уже проколоті, і на них такі собі циганські кільця, ну просто, лисе, трохи руде циганча, хоча зовсім і не схоже).
Провідниця, дебела ціцьката молодиця не першої свіжості, загортає те маля у білий з синіми смужками вафельний рушник з позначкою УЗ («Укрзалізниця»).І, диво, це маля засинає, і я розумію, що уся ця війна, усе робиться для того, щоб це маля спало і не прокидалось від бомб чи пострілів, чи навіть духоти у вагоні. Я розумію, що саме ми переможемо, бо у нас є такі малята, які будуть ревіти доти, допоки їхні тати, вуйки, діди, хресні тати, коханці мам та і просто подорожні не зроблять усе, щоб маленьке грубасятко могло спокійно спати, смокчучи мамину ціцьку, не думаючи про те, що щось зле може статись в житті. Тому усі наші втрати — це не що інше, як забезпечення солодкого сну тому рудому циганьчатку. Спи дитятко, спи, рученьки свої згорни.