Цими днями виповнюється 10 років тим подіям, які прийнято називати Помаранчевою революцією. Ця тема є болючою для мільйонів громадян України, які щиро повірили пройдисвітам, які, на мою скромну думку, просто захищали свої бізнес-інтереси перед наступом донецького кримінального клану.
Мільйони людей, особливо представники, нині покійного дрібного та середнього бізнесу, вийшли на Майдан з метою відстояти своє право жити за законами цивілізованого світу, а не “по панятіям”. Решта людей гостро відчували соціальну несправедливість та повзучу “кучмізацію” суспільства.
Пройдисвіти чітко вловили настрої населення і перемогли. Коли мене запитували; хто гірший – Кучма чи Ющенко? – я без хвилі вагань відповідав: «Ющенко», часто ловлячи здивовані погляди. Чому? Відповідь проста: Кучма, як, до речі, і Янукович, крав наші гроші, а Ющенко – вкрав нашу надію. Нашу надію на побудову європейського суспільства. Гроші повернути легко, а надію – ой як важко. Він та його поплічники, багато з яких і зараз є при владі, співаючи подібні євроінтеграційні пісні (імена шукайте самі), загадив наші душі цинізмом, відчаєм, розчаруванням та недовірою. Саме режим Ющенка є, разом з Януковичем, відповідальним за масові смерті на Майдані в 2014 році, адже він посіяв той вітер, з якого нація пожнивувала бурю, проливши кров невинних дітей там, де мала текти кров катів та фарисеїв.
Проте, давайте розберемось чи були події листопада-грудня 2004 року революцією. Я буду оперувати думками відомих політиків тих часів – так свіжіше. Лідер російської партії “Яблуко”, перебуваючи в рідному місті Львів, в інтервю львівському інтернет-сайту, що з’явилось 14 січня 2005 року, сказав: “Я часто зустрічаю в пресі вираз “помаранчева революція” відносно цих подій. Звучить гарно, але я не зовсім розумію, чому це революція. Власне революція відбувається тоді, коли люди виступають проти чинних законів, проти конституції, коли люди змінюють державний устрій. А те, що відбулося в Україні, було скероване на захист законів та конституції, а не проти них”.
2 березня 2005 року, даючи інтервю газеті “День”, хитрий, але мудрий Леонід Кравчук сказав таке: ” Це була не революція. У 1991 році була революція, змінилася система: замість соціалізму-плюралізм, вибори, ринкові відносини...” Коли ж його запитали, а що то було, то він відповів: “Це зміна команди. Революція – це коли змінюються основи життя. У цьому разі змінилися персоналії. Які, до речі, були при владі до цього.” Аналогії є, шановні читачі?
Тоді, в 2004 році, у нас склалась держава, яку американський професор Андерс Аслунд, що вивчав так звані реформи в Україні та Росії, назвав “rent seekers state”, тобто державою пошукачів ренти. Рентою він вважав прибутки, що в рази перевищували доходи, які можна отримувати від підприємництва в світі конкурентного капіталізму. Колосальні прибутки, не обґрунтовані бізнес-моделями та підприємницьким хистом, одержувались за рахунок державних пільг та субсидій, які в бурхливих 90-х не було потреби повертати, внаслідок шаленої інфляції та ексклюзивного доступу до валютних ресурсів. Схема була простою: ми (держава) продаємо тобі за символічну ціну підприємство і ти отримуєш субсидії у валюті на розвиток цього підприємства в обмін на сприяння діяльності уряду і взагалі “генеральної лінії партії”. Так з’явилась система хабарів, чемоданів з доларами, яка існує і сьогодні.
Погодьтесь, це вигідно дати $10 млн. чиновнику, щоб потім отримати $100 млн. на розвиток “стратегічних” підприємств. Таким чином, приватизація, чи краще сказати – олігархізація економіки була основним завданням “успішних бізнесменів”, які паразитували на бюджеті держави і розкрадали усе що потрапляло під руку. Але економіка – то широке море можливостей, особливо при капіталізмі. Отже, є ймовірність появи непередбачуваних гравців, які, як трава з асфальту, можуть прорости з середовища малого бізнесу, з ідей, з важкої праці, з бажання утвердити своє бачення світу, ну як усякі Цукерберги, Гейтси, Джобси, або той чувак, що винайшов подушку для спання в літаках. Цього не можна дозволити, усе має бути “чінно по домострою”, а отже, з’являється мафія, вбивства, залякування, себто ” blackmail state” – держава-шантажист, яка залякує усіх, хто працює поза системою.
Люди повстали проти цієї системи тваринного використання влади, люди вірили в Ющенка. А в кого було їм вірити? В Вітренко? Україна тоді дійсно розвивалась, долар був по 5.40, євро – по 6.63, а клятий рубль був по 18 наших копійок. В країні уже було 11 млн. мобілок і відпочинок в Туреччині був реальністю, ба, навіть усі, хто придбали авто до 1 червня 2004 року, насолоджувались митом в $ 1400, що було копійкою в порівнянні з тим, що сталось опісля, де за авто доводилось платити до $16000, ну, одним словом, “лохи платіть”, бо ми уже прийшли. Це усе було серпантином поганих новин, незрозумілого монгольського іга, і тому середній клас, нині покійний, повстав.
Бажання рухатись шляхом прогресу, жити по законам цивілізованого суспільства стало причиною обурення та повстання людей, яких, в скорім часі “накололи”, як ті апельсини. На жаль, на Майдані в 2013-14 уже не було багато тих людей, які боролись за європейський капіталізм, машина олігархії перетворила їх на банкрутів. Але там були усі ті, хто не хотів ставати рабами азіатської банди, яка втратила розум від вседозволеності та “ліхості”. Можливо, саме тому, що людям на Майдані 2013-2014 року уже не було що втрачати, він переміг. Але чи остаточно? Чи є кінцевою та перемога? Чи завершився Майдан?
Шановні читачі, читаючи про події 2004 року, не забудьте проводити паралелі з сучасністю, робіть висновки, щоб уникати помилок та розчарувань. Можна багато писати про наколоті апельсини з 2004 року, про справжнє отруєння “месії”, про Юлину кримінальну справу, “про “взльот і падєніє перемотувача касет для Мороза”, “про шоколадного богатиря” та чому Кучма “нагалив” нам Януковича. Це усе доволі гидко, але це усе наша історія і , на жаль, ми надалі продовжуємо блукати лабіринтами “успішних бізнесменів”, бажаючих “вселенського добра”. Проте, ми дорослішаємо, мужніємо і ми навчились боротись, а, отже, уже не за горами час, коли діло буде вище за слово.