Дідич Сергій Васильович (с. Стрільче, Городенківський район, Івано-Франківська область, 03.11.1969 — 18.02.2014) понад усе цінував свободу, яка була для нього найвищим пріоритетом. Наче вільний птах, займався справами до душі, що не обмежували і давали простір для маневру. Матеріальне завжди залишалося другорядним. Він умів жити якісно, насичено, яскраво.
Ще з дитинства, коли відбувалися шкільні туристичні змагання, Сергій закохався у красу Карпат, і відтоді це почуття не покидало його ні на мить. Гори говорили з ним — і він їх слухав, гори розкривали обійми — і він до них йшов, гори манили — і він піддавався. Не зважаючи на те, що жив не у гірській місцевості, чоловік бездоганно знав маршрути, подолав безліч хребтів, підкорив чимало вершин, вивчив види дерев, кущів, рослин. Усюди його супроводжував незмінний друг — фотоапарат. Об’єктив часто ловив найцікавіші клаптики панорам, які око не фокусувало. Багато світлин — історія життя — так і залишалися нероздрукованими. Тепер вони промовисто говорять про свого автора.
Розділити неймовірні емоції від пізнання рідної природи, споглядання захоплюючих краєвидів Сергій прагнув із кожною людиною, тому регулярно організовував походи для друзів, рідних і знайомих зі всіх куточків країни. Були мандрівники, яким важче давалася дорога, але він завжди вмів знайти необхідні слова, підтримати, підбадьорити, вселити позитивний дух, аби налаштувати з легкістю подолати непростий шлях. Встигав приділяти увагу всім, був зібраним і впевненим. Люди постійно гуртувалися навколо нього, слухаючи історії, які зачаровували. Його розум і серце були відкриті.
Останнім відбувся підйом на вершину Піп Іван у жовтні на саму Покрову. У той день небо зустрічало втомлених туристів усмішкою веселки, наче знало, що батько вперше вів свою улюблену 13-літню донечку Іринку у такі далекі мандри.
Зі сином Андрієм, якому вже 21 рік, батько почав ходити у складні походи, ще коли тому було років десять. Якось на вершині Чорногори їх застала сильна злива, але завдяки уміло підібраним переконанням старшого, хлопець не тільки опанував себе, а і зумів за день подолати понад 30 км. Вони завжди знаходили спільну мову, чудово ладнали, багато часу проводили разом, поки юнак не переїхав навчатися до столиці, де живе останніх вісім років.
Рівно стільки ж років тому у Сергія з’явилася ще одна пристрасть, яка стала невід’ємною частиною його життя, — рафтинг. Але то не було простим захопленням чи звичайною розвагою. Чоловік із властивою йому відповідальністю підійшов до справи: пішки пройшов увесь Дністровський каньон, вивчив можливі місця зупинок, продумав ймовірні атракції, заснував клуб мандрівників, налаштував співпрацю з однодумцями як із України, так і з-за кордону, постійно вдосконалював свої знання, відвідуючи різноманітні тематичні заходи. Не один раз він сплавлявся по Лімниці, Збручі, Сереті, Стрию, Черемоші, Дністрі від Самбора до Хотина та багатьох інших річках. Не забував поєднувати своє хоббі з корисними справами: акції з прибирання берегів, заохочувальні тури для місцевих спортсменів, пластові табори, розвиток зеленого туризму, започаткування еко-садиб. Створення привабливої сільської місцевості сприяло би процвітанню рідного краю, тому Сергій завзято шукав партнерів й активно втілював ідею власними силами. Наснаги додавала щира любов до малої батьківщини.
Часто активістові бракувало широкої підтримки громади, але це не зменшувало його оптимізму, віри у те, що все залежить від рішучих вчинків і дій кожного. Власним прикладом, витрачаючи свій час, кошти, енергію, віддаючи усього себе, він займав чітку суспільну позицію і локально боровся з безладом, корупцією. Незаконний видобуток червоного каменю, що призводив до руйнування каньону, стихійні сміттєзвалища, неналежна утилізація відходів птахофабрики, функціонування нічного клубу, як можливого місця розповсюдження заборонених речовин серед молоді, необізнаність населення щодо небезпеки освоєння сланцевого газу, руйнівна реставрація архітектурної пам’ятки, пошкодження доріг вантажним транспортом — неповний перелік тих справ, що не могли залишити пана Сергія байдужим. Вирішення цих проблемних питань були для нього наче обов’язок, справа гідності, крик душі. Він знав, що Батьківщина починається з малого, тому кожен вчинок має значення і веде до загального результату, і саме люди роблять свою країну такою, як вона є. Цілісність особистості, відмінні організаційні якості, твердість характеру забезпечували логічне завершення будь-якої розпочатої ним справи.
Не тільки за патріотизм і харизму обрали Сергія Дідича на останньому скликанні депутатом районної ради та керівником організації політичної партії, а і за ентузіазм, наполегливість, загострене відчуття справедливості. Як політичний діяч на Майдані він трансформував свої функції у виконання обов’язків коменданта, хорунжого та сотника. Упродовж зими всього на лічені дні покидав свою другу домівку — Жовтневий палац, де майже без сну і відпочинку налаштовував роботу. Синові навіть доводилося очікувати кілька годин, щоб отримати вільну хвилинку для розмови з батьком. Проте гордості донечки Іринки не було меж, коли вона приїхала у Київ святкувати Новий рік, адже дорогий татусь, який завжди був для неї авторитетом, керував великою кількістю мужніх людей і всі його шанували.
Пліч-о-пліч стояла на барикадах і його Галя, як сам називав кохану дружину Сергій Дідич. Завдяки чільним позиціям у мережевому маркетингу, яким пара успішно займалася, вони не були «прив’язані» до місця чи обмежені у часі, цілковито належали одне одному. По житті чоловік і дружина все робили разом. Спершу — навчалися в одному класі. Після закінчення школи зі срібною медаллю, Сергій вступив в Одеське вище інженерне морське училище. Через шість місяців його забрали служити в армію у Литву, пізніше — у Росію. Вона, тим часом, успішно штудіювала науки у Львівському університеті. За ті два з половиною роки була тільки одна зустріч, десятки дружніх листів, потім — його рішення вступити на економічний факультет у місті Лева. Пройшов ще рік — і вони побралися.
Наречена сама вишивала сорочки, у котрих пішли під вінець. Довіра і підтримка у сімейному житті робили їх щасливими попри будь-які труднощі. Вони навчилися радіти тому, що їм давало сьогодення і більшого не потребували.
Подружжя насолоджувалося спільно проведеним часом у походах, на сплавах, готуючи страви, пораючись по господарству, втілюючи мрії, виховуючи дітей. Вони були одним цілим. З кожним роком їх стосунки міцніли, розвивалися і досягли цілковитої гармонії.
Своїми зусиллями чоловік збудував родинне гніздечко — великий будинок. Навколо посадив сосновий гай. Його трудолюбивість проявлялася і в домі — усе було зроблено власними руками: камін, сходи, столярка, сантехніка, електрика. Умів і машину лагодити. Коли хто просив про допомогу — завжди відгукувався. Був добрим і надійним другом — таким, що не підставить, не зрадить, у біді не залишить.
Багатогранність натури допомагала виходити переможцем зі складних ситуацій. Попри будь-які негаразди, Сергій умів підніматися і прямувати тільки вперед. Він вийшов на шлях, який шукав роками. Заслужив повагу у суспільстві. Діти — дорослішали і ставали самостійними. У особистих стосунках панувало взаєморозуміння, зі своєю половинкою переживали розквіт власних особистостей. Життя набирало обертів, підносило на новий рівень. І на висоті польоту враз обірвалося все…
Банківські реквізити на ім’я дружини загиблого Дідич Галини Іванівни:
Назва банку: Івано-Франківська філія КБ «ПриватБанк»
МФО: 305299
Код ЗКПО: 14360570
рахунок: 29244825509100
Призначення платежу: для зарахування на рахунок 5168757255389498
Блоги про інших Героїв “Небесної сотні” з Прикарпаття:
Прикарпатська “Небесна сотня”: Богдан Калиняк
Прикарпатська «Небесна сотня»: Ігор Дмитрів