Згідно з найпоширенішою легендою, колись давно від Сонця відколовся шматочок і впав на землю. Гарячі індонезійські хлопці, не знаючи, що робити з кулею, почали відфутболювати її до околиць поселення.
Про цю легенду згадали через століття. Точніше, майже двадцять років тому. Радіючи з приводу тріумфальної перемоги футбольної збірної Індонезії над командою каліфорнійських університетів, вболівальники підпалили м’яч і після серії коротких передач забили гол.
Народу сподобалося. Завдяки американським телевізійникам, що показали це, вогняний м’яч з’явився на околицях і пустирях Лос-Анджелеса. У спортивному словнику з’явилося нове слово — fire-ball («вогняний футбол»).
А тут http://4sport.biz/buy-futbol/buy-football-balls/, до речі, можна придбати справжні хороші футбольні м’ячі різних моделей і по найкращій в Україні вартості.
Правила нової гри придумувалися на ходу. До кінця 1997 року стали формуватися більш або менш стандартні умови. Кількість учасників — шестеро: дві команди по три людини. М’яч набивають газетами і перетягують синтетичними нитками, що добре вбирають бензин. При добротному виконанні його вистачає на 10 — 15 хвилин. Цим і обумовлюється тривалість тайму.
Грають босоніж, обов’язковим є гоління ніг, а також наявність відра з водою недалеко від воріт. Воротарів нема. Заборонена, зрозуміло чому, гра головою.
Гоніння лос-анджелеської поліції і пожежної охорони на пропагандистів нововведення виявилися марними: навесні 1998 року пройшов перший напівлегальний чемпіонат штату по вогненному футболу.
Як результат такої наполегливості — перші вогняні м’ячі помічені в інших країнах. Кажуть, і в Україні десь під Києвом зорганізували кілька років тому невеличке змагання.