Федір Даниляк: „Мрію бачити українців завжди усміхненими”

Минулого тижня наше місто відвідали ансамблі танцю із Канади „Любисток” та „Барвінок” під керівництвом нашого земляка Федора Даниляка. Багато хто пам’ятає плідну роботу цього хореографа, який пропрацював 16 років у Калуському державному училищі культури. А у 1996 році він вирішив втілити свої творчі плани у канадській діаспорі, емігрувавши туди. Концерт, який проходив в п’ятницю у палаці „Юність” міг подивитися кожен калушанин, адже вартість квитків була дуже доступною.
Переглядів: 589

Наша розмова з Федором Даниляком відбулася за кілька годин перед виступом.
— Федоре Івановичу,  як канадська діаспора сприйняла Вас як новоприбульця?
— У 1996 році я виїхав із Калуша та з України спочатку до Америки. Там проходив еміграційний процес і я повинен був пройти інтерв’ю. В’їхав я в Канаду в грудні. Так що офіційно я там восьмий рік і працюю з колективом, який я зараз привіз у Калуш. Сім років — це школа Крістофера „Барвінок”. До новоприбулих у Канаді ставляться дуже добре: якщо ти спеціаліст, то тебе там потребують і хочуть. І якщо ти приїхав дійсно допомогти діаспорі, то тобою просто дорожать. Але якщо ти хочеш лише заробити і тебе не турбує, що робить діаспора і як допомогти їй у тому, щоб зберегти оте багатство, яке вона до сьогодні зуміла зберегти, то діаспора не відштовхне тебе, але залишиться розчарованою. Ми, як новоприбульці, повинні влити нову кров в діаспору — інакше діаспора теж загине.
— Чи зустрічалися Ви з якимись труднощами у Канаді? У вас є власне приміщення, щоб займатися з ансамблем?
— Наш колектив працює при церкві Успіння Пресвятої Божої Матері, адже в основному саме церковні та прицерковні організації розвивали і закладали фундамент для культурно-мистецьких та просвітницьких організацій, як наша. Труднощі, звичайно, у нас є. Наприклад, умови для заняття танцем не налаштовані. Але маємо те, що маємо. Відносно роботи і організації проведення концертів, збагачення репертуарів, я особисто не маю ніяких труднощів. Я просто зачарований тою діаспорою, в яку я влився.
— Федоре Івановичу, коли Ви востаннє відвідували наше місто?
— Я Калуш відвідую ось уже вп’яте. Перший раз я приїхав в 1998 році. Чотири роки тому я вже привозив у Калуш ансамбль „Барвінок” і ми теж виступали у „Юності”. І особисто я ніколи б не подумав тоді, що знову приїду з ансамблем у своє рідне місто. Цього року я привіз уже два ансамблі — „Барвінок” та „Любисток”. Тобто це свідчить про те, що школа міцніє, росте і можна реалізувати більшість планів.
— На чиє запрошення Ви приїхали в Калуш? Чи це єдиний виступ в Україні?
— Нас запросила Надвірнянська районна держадміністрація. Друге запрошення ми одержали від Київського центру народної творчості на святкування Дня Незалежності, яке відбудеться на Співочому полі. Коли я вже готував поїздку на Україну, ми отримали ще два додаткові запрошення у Харків на святкування 350-річчя міста і Дня Незалежності, де нас очікують 22 і 23 серпня. Вночі ми переїжджаємо до Києва. Крім того, нас запросили в Коломию на ІІІ Міжнародний фестиваль „Зорепад” (це було ще одне запрошення від моїх колег). Вчора ми там виступали  і мій ансамбль „Барвінок” здобув І місце. Це було чудове видовище!
Ми приземлилися 12 серпня  у Львові і зразу ж поїхали в „Букове літо” —  чудову турбазу біля Яремче. І за цей короткий час ми побували у Надвірній, де дали концерт, а потім у Коломиї. Мої діти дуже захоплені, та й батьки теж, адже зі мною  приїхало 8 батьків-хореографів, які мені допомагають плюс 8 батьків з групи підтримки, які є абсолютно простими знаменитими людьми. З ними хоч і можна їхати на край світу.
— Які враження у Вас викликає Україна нинішня?
— Кожного разу, коли я їду в Україну сам чи так, як зараз, з колективом, маю завжди бажання бачити людей усміхненими. Україна як держава не спить, а спить її влада. Влада має просто жити розумом. Не можна нищити такий квітучий народ, який просто має право і повинен бути вільним та щасливим, тому що багатство душі, яке є в наших людях, цінує цілий світ. Я з гордістю можу дати таке свідчення. Коли ми в Канаді виступаємо перед представниками  інших національностей,  вони щиро захоплюються нашою культурою. Вони навіть інколи не вірять, що може  бути таке мистецтво в світі. То хіба не заслуговує народ України мати нормальний свідомий тверезий уряд, який не буде думати про свою кишеню, а про людей? Якщо при Радянському Союзі ми змогли вберегти мистецтво, то не маємо права втратити його зараз. Бо все таки є паростки, які заклали сильне коріння. Але якщо сама держава і її уряд  це коріння буде викорчовувати (що зараз якраз робиться), то знищиться культура, а відтак — не буде нації. Як знищаться традиції, не буде народу. Як знищиться душа — не буде людей.