Наша розмова з Федором Даниляком відбулася за кілька годин перед виступом.
— Федоре Івановичу, як канадська діаспора сприйняла Вас як новоприбульця?
— У 1996 році я виїхав із Калуша та з України спочатку до Америки. Там проходив еміграційний процес і я повинен був пройти інтерв’ю. В’їхав я в Канаду в грудні. Так що офіційно я там восьмий рік і працюю з колективом, який я зараз привіз у Калуш. Сім років — це школа Крістофера „Барвінок”. До новоприбулих у Канаді ставляться дуже добре: якщо ти спеціаліст, то тебе там потребують і хочуть. І якщо ти приїхав дійсно допомогти діаспорі, то тобою просто дорожать. Але якщо ти хочеш лише заробити і тебе не турбує, що робить діаспора і як допомогти їй у тому, щоб зберегти оте багатство, яке вона до сьогодні зуміла зберегти, то діаспора не відштовхне тебе, але залишиться розчарованою. Ми, як новоприбульці, повинні влити нову кров в діаспору — інакше діаспора теж загине.
— Чи зустрічалися Ви з якимись труднощами у Канаді? У вас є власне приміщення, щоб займатися з ансамблем?
— Наш колектив працює при церкві Успіння Пресвятої Божої Матері, адже в основному саме церковні та прицерковні організації розвивали і закладали фундамент для культурно-мистецьких та просвітницьких організацій, як наша. Труднощі, звичайно, у нас є. Наприклад, умови для заняття танцем не налаштовані. Але маємо те, що маємо. Відносно роботи і організації проведення концертів, збагачення репертуарів, я особисто не маю ніяких труднощів. Я просто зачарований тою діаспорою, в яку я влився.
— Федоре Івановичу, коли Ви востаннє відвідували наше місто?
— Я Калуш відвідую ось уже вп’яте. Перший раз я приїхав в 1998 році. Чотири роки тому я вже привозив у Калуш ансамбль „Барвінок” і ми теж виступали у „Юності”. І особисто я ніколи б не подумав тоді, що знову приїду з ансамблем у своє рідне місто. Цього року я привіз уже два ансамблі — „Барвінок” та „Любисток”. Тобто це свідчить про те, що школа міцніє, росте і можна реалізувати більшість планів.
— На чиє запрошення Ви приїхали в Калуш? Чи це єдиний виступ в Україні?
— Нас запросила Надвірнянська районна держадміністрація. Друге запрошення ми одержали від Київського центру народної творчості на святкування Дня Незалежності, яке відбудеться на Співочому полі. Коли я вже готував поїздку на Україну, ми отримали ще два додаткові запрошення у Харків на святкування 350-річчя міста і Дня Незалежності, де нас очікують 22 і 23 серпня. Вночі ми переїжджаємо до Києва. Крім того, нас запросили в Коломию на ІІІ Міжнародний фестиваль „Зорепад” (це було ще одне запрошення від моїх колег). Вчора ми там виступали і мій ансамбль „Барвінок” здобув І місце. Це було чудове видовище!
Ми приземлилися 12 серпня у Львові і зразу ж поїхали в „Букове літо” — чудову турбазу біля Яремче. І за цей короткий час ми побували у Надвірній, де дали концерт, а потім у Коломиї. Мої діти дуже захоплені, та й батьки теж, адже зі мною приїхало 8 батьків-хореографів, які мені допомагають плюс 8 батьків з групи підтримки, які є абсолютно простими знаменитими людьми. З ними хоч і можна їхати на край світу.
— Які враження у Вас викликає Україна нинішня?
— Кожного разу, коли я їду в Україну сам чи так, як зараз, з колективом, маю завжди бажання бачити людей усміхненими. Україна як держава не спить, а спить її влада. Влада має просто жити розумом. Не можна нищити такий квітучий народ, який просто має право і повинен бути вільним та щасливим, тому що багатство душі, яке є в наших людях, цінує цілий світ. Я з гордістю можу дати таке свідчення. Коли ми в Канаді виступаємо перед представниками інших національностей, вони щиро захоплюються нашою культурою. Вони навіть інколи не вірять, що може бути таке мистецтво в світі. То хіба не заслуговує народ України мати нормальний свідомий тверезий уряд, який не буде думати про свою кишеню, а про людей? Якщо при Радянському Союзі ми змогли вберегти мистецтво, то не маємо права втратити його зараз. Бо все таки є паростки, які заклали сильне коріння. Але якщо сама держава і її уряд це коріння буде викорчовувати (що зараз якраз робиться), то знищиться культура, а відтак — не буде нації. Як знищаться традиції, не буде народу. Як знищиться душа — не буде людей.
Ватикан: коли час зупинився