Хто “правильно” любить Україну?

Хочемо нагадати всім відомі прописні істини нашого минулого, яке нас вчило і нічому не навчило. Хто скористався розбратом між лівобережними і правобережними гетьманами та віртуозно “підливав масла у вогонь” братовбивчих війн? Далі – більше: з холодною брутальністю ліпився міф фантазій про месіанську роль на споконвічних українських землях польської й московської державності. За століття бездержавності “малоросів” великороси майстерно укорінили у свідомості “молодших братів” легенду про “старшого брата”. Народ, який мав свою славну історію і героїчне минуле, ніби перебуваючи у гіпнотичному сні дозволив творити над собою наругу. Завдяки кропіткій та послідовній роботі шовіністичних царських, а пізніше більшовицьких істориків, значна частина населення повірила у навіюваний дурман.  
Не дивно, що чимало наших співгромадян збайдужіли до національної ідеї, а ряд патріотів взялися за невдячну справу з’ясовувати: “Хто “правильно” любить Україну?”. Та ще античні мислителі ставили на перше місце “ідею”, яку всіляко мають обґрунтовувати ідеологія та політика держави, яка виражає волю більшості громадян (а не рабів). Класичний постулат історії: “Влада псує людину”. Тому стародавні греки і римляни пропонували на державні посади громадян, які вже щось зробили для своєї держави й не були бідними людьми. До речі, державні посади пропонувалися на рік (шляхом жеребкування) і без оплати (“на громадських засадах”). Часто посадовці за свої кошти утримували міські комунікації, бідноту, театри і т. д.
Древні мудреці наголошували, що упродовж певного часу радикально змінюються мотиви посадової особи. Якщо на початку становлення кар’єри певна особа одержима благородними пориваннями, то, досягши бажаного, вона живе переважно задля утримання влади, вповні насолоджуючись нею. Не всі керівники здатні відійти від звичного способу мислення і дій, що, у свою чергу, породжує догматизм, рутинність у процесі керівництва. Цей процес особливо посилюються зі старінням керівників, які не здатні мислити категоріями майбутнього, стратегічно думати (політологія називає це геронтологічним синдромом). Середовище, що впливає на ерозію влади, характеризується ступенем невизначеності, мінливості та складності. Ступінь невизначеності виявляється в тому, що політики приймають рішення в умовах дефіциту достатньої інформації або її спотвореного характеру. Часто інформація спеціально відбирається (підтасовується, фільтрується), тобто фальсифікується у відповідності до бажаних посадовим особам результатів.
Шановні калушани, чи Ви не звертали свою увагу на такі явища й на початку ХХІ століття нашої ери у містах і селах України?! 

Історія вчить…
А тепер знову повернімося до того, хто “правильно” любить Україну? Представники старшого покоління пам’ятають, як 30 червня 1941 р. у будинку Львівської “Просвіти” було скликано Українські Національні Збори (без погодження з німцями), котрі складалися з представників різних політичних течій, які урочисто проголосили Акт відновлення незалежності Української держави. Тут сформували Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком (ОУН-бандерівці). На Західній Україні відбулися урочисті маніфестації з нагоди проголошення Акту незалежності, ініційовані Організацією Українських Націоналістів. Згодом похідні групи ОУН, що рухалися на Схід, проголосили незалежність у різних містах і селах Великої України. ОУН, як виразник волі українського народу, проявила державотворчу ініціативу і зробила спробу втілити в життя концепцію державотворення. Проте вже на початку липня 1941 р. гітлерівці заборонили діяльність Правління, заарештували його голову, а також Степана Бандеру та інших українських діячів. Незабаром фашисти розпочали масові арешти і розстріли членів ОУН.  
Паралельно до цих подій, проводилася розбудова державності на Буковині. Як представницький орган населення Буковини та Бесарабії, в підпіллі діяла Українська Національна Рада на чолі з Іларієм Карбулицьким (ОУН-мельниківці), яка після втечі радянських військ на своєму засіданні в Народному Домі в Чернівцях проголосила відновлення Української держави на підставі рішення Буковинського Віча 1918 р. Вона розробила проекти формування владних структур на місцях та їх персональний склад. Проте цим органам не вдалося розгорнути ширшу діяльність й вийти за межі “тіньового кабінету”. Винятком стала українська адміністрація Вижниччини, де після втечі більшовиків з ініціативи місцевої ОУН-М було створено Тимчасовий Український Комітет на чолі з Мирославом Мичковським. Фашистсько-румунська влада знищила усі прояви українського державотворення, які народилися в міжокупаційному вакуумі. 10 липня 1941 р. румунський уряд видав прокламацію, яка проголосила Північну Буковину частиною румунської держави (“Велика Трансністрія”).
Після захоплення німцями Києва  (19 вересня 1941 р.) ОУН-М створило у місті політично-громадський центр – Українську Національну Раду. Вони  розпочали видавництво самостійницьких часописів “Українське слово”, “Літаври”. Зусиллями Олени Теліги, Олега Ольжича організовано нову Спілку українських письменників. ОУН-М планувала поступово легітимізувати українську владу, але вже у грудні 1941 р. гітлерівці розпочали масові арешти і розстріли українських націоналістів. Наприкінці 1941 р. фашисти офіційно заборонили Українську Національну Раду.

...що нічому не вчить
Це й не дивно щодо окупантів (червоних чи коричневих). А от щодо братовбивчої війни між бандерівцями і мельниківцями, яка розгорілася з осені 1941 р. і “пролила ріки братньої крові”... На Заході й до нині ці дві сторони не примирилися. Кому це вигідно? Скільки нам ще потрібно прикладів з історії? В той час, як молоде революційне крило ОУН Степана Бандери робило ставку на революцію в краї шляхом збройного протесту окупаційній польській владі, старша генерація ОУН Андрія Мельника на міжнародний фактор. Але істина виявилася десь “посередині”. Нам не потрібно нових розколів, “де двоє б’ються, а третій користає”!
Час від часу історія давала українцям шанс на відновлення власної державності, однак, щось завжди ставало на перешкоді. Сьогодні, як ніколи, актуально: “Де два українці – там три гетьмани”. Спершу ми увесь запал та енергію спрямовуємо на створення, а потім на подолання нескінченних внутрішніх чвар. Хай історичні паралелі стануть уроками. Доволі маніпулювати свідомістю та почуттями людей!
На Калущині, як і в Україні в цілому, виросла національна еліта: господарська (підприємці і менеджери), духовно-інтелектуальна (науковці, діячі мистецтва, священнослужителі), політична (державні та партійні діячі). Саме еліта безпосередньо приймає участь у виконанні суспільно-політичних та соціально-економічних завдань. До влади на всіх рівнях мають бути покликані нові керівники – фахівці, особистості, патріоти. Кому, як не молодим, досвідченим господарникам братися за цю нелегку ношу?! Адже Україна у нас одна!