Історія трьох

У польському „Соколі” відбувалися балі котильйонові,у Народному домі виступав Іван Франко, а партійне керівництво не могло позбутися зірки Давида у будинку єврейської громади
Переглядів: 535

„Βікна” продовжують публікації про історичну і архітектурну спадщину м. Калуша, побудовані на основі спогадів калушанки Ірини Сохацької. Сьогодні — про польський, український та єврейський Народні доми.

Польська концентрація
Як уже йшлося, на початку XX ст. Калуш був польським містечком. Польська експансія наклала відбиток також на розбудову міста. Поляки намагалися лідирувати у всіх сферах життя. Всі свої споруди поляки концентрували поблизу один одного. Саме тому, каже Ірина Сохацька, Ратушу, костьол св. Валентина, польський „Сокіл” поляки побудували майже поряд.
— Польський „Сокіл” (тепер — концертний зал училища культури. — Авт.) був і є величезною окрасою міста, — впевнена Ірина Сохацька. — Для поляків наприкінці XIX ст. „Сокіл” був культурним центром: тут проводилися збори, концерти, свята.
Оскільки мій батько мав на той час поважну позицію у місті (Іван Сохацький був відомим адвокатом та громадським діячем. — Авт.), то моїх батьків поляки також запрошували на свої свята. Я пам’ятаю, що вони ходили на балі котильйонові. Котильйон — то така прикраса, яку вигравали на балі за участь у якомусь конкурсі, за кращий танець, краще виконання якоїсь пісні тощо. Вона могла бути недорогою і простенькою, але це було таке своєрідне відзначення кращих.
Пані Ірина згадує, що поширеними танцями на той час були танго, вальс, фокстрот. А от відомі польські полонези, мазурки — прерогативою старшого покоління:
— Таке ще моя бабуся танцювала. Мій дід Андрій Біраковський працював у Польщі, тож бабуся  була на балах і тричі була королевою балу.
„Сокіл” будували поляки, тож збудований він добротно. Там на фасаді погруддя відомих польських митців Адама Міцкевича та Генріха Сенкевича. Стеля споруди була зроблена із натурального матеріалу, який давав дуже добрий резонанс звуку, адже у цьому приміщенні проводилися різноманітні виступи творчих колективів.
За радянської влади у польському „Соколі” був облаштований кінотеатр, який функціонував тут тривалий час. Потім зі Снятина до Калуша „перевели” училище культури (приблизно у 1970-их роках. — Авт.) і польський „Сокіл” став залою для різноманітних імпрез та виступів творчих колективів училища. На сьогодні концертний зал, який був зруйнований через пожежу, слугує радше місцем для зібрання та проведення вільного часу молодіжних компаній, а спеціальне перекриття з утепленням уже пошкоджено на 25%. У бюджеті міста на цей рік заплановано 750 тис. гривень для реконструкції фасаду будівлі, встановлення металопластикових вікон та дверей. Якщо концертний зал все ж доведуть до пуття, то він і надалі виконуватиме свою пряму функцію — залишиться концертним залом училища культури.

Український Народний дім
Будь-яка громада, яка хотіла розвиватися й існувати як повноцінна частинка свого народу (у даному випадку — українського. — Авт.), повинна була мати високу національну свідомість та відчуття того, що потрібно гуртуватися задля збереження самобутньої національної мови і культури.  Попри окупацію, національна свідомість калушан була високою. Українці стежили за політичним і культурним життям. Відповідно, мали і місце для зібрання. У Калуші українська громада збиралася у Народному домі (нині — районний Народний дім. — Авт.).
За спогадами Ірини Сохацької, всі споруди такого типу будувалися за кошти громади. Роль мерії — хіба що затвердження пляцу під будинок. І то, каже калушанка, землю, швидше за все, також викуповували.
— Люди збирали кошти поміж себе, — пригадує пані Сохацька, — бо хотіли мати місце для зустрічей, обговорення політичної ситуації у державі, місце, де б могла також виховуватися у патріотичному дусі українська молодь.
У Народному домі відбувалися різні конкурси, ігри, літературні вечори; тут також грали на фортепіано. Проводилися вистави до свята Маланки та Миколая. Ірина Сохацька пригадує, що маленькою була ангеликом на одному із заходів. А до свята Маланки дорослим парубкам роздавали смішні подарунки — телячі хвости, роги тощо.
— Народний дім має гарний декор в українському стилі, — каже Ірина Сохацька. — Тут колись також розташовувався український магазин „Українська кооперація”, куди калуська українська громада ходила за покупками. Калушани намагалися навіть найдрібніші речі придбати у „своєму” магазині. Це була така своєрідна підтримка українства і протест проти польської окупації.
Народний дім виконував різні функції. Зокрема, пригадую, що до Калуша приїхав відомий адвокат Аронець, який не мав де жити, тому деякий час мешкав у Народному домі. А коли до Калуша приїжджав Іван Франко (орієнтовно — у 1914 році. — Авт.), то він промовляв до народу із балкону будівлі.
У 1990-их роках у Народному домі збиралися члени першої української політичної партії — Народного руху України.

Єврейський зірка у партійному кабінеті
Єврейська громада свого часу завдала немало клопоту радянському партійному керівництву. Причина — парадоксальна: через єврейський релігійний символ на стелі великої зали їхнього Народного дому (нині — арт-галерея. — Авт.). Так, у центрі стелі у великому залі була рельєфно вироблена шестикутна зірка Давида. Як не намагалися „совіти” її зафарбувати чи переробити на п’ятикутну (радянську), проте шостий кут все рівно було видно. А у цій будівлі розташовувався їх кабінет із політосвіти.
Сам будинок був побудований уже перед війною (1930-ті роки).
— Будівля зведена вже у зовсім іншому, модерному стилі, — каже Ірина Сохацька. — Загалом у Калуші проживала немаленька єврейська громада. Я пам’ятаю, як вони ходили містом з пейсами і у шапочках. А на місці, де тепер кінотеатр „Відродження”, розташовувалася їхня синагога (за іншими даними, синагога була на місці нинішнього готелю „Прикарпатський”. — Авт.). Пам’ятаю також, що коли у 1935-36-х роках до Калуша приїжджав митрополит Шептицький, то євреї його зустрічали цілою делегацією. Шептицький за матеріального сприяння євреїв купив у Львові будинок і облаштував у ньому український музей, де були зокрема твори українських художників. Чому така взаємодія метрополита і євреїв? Він їх постійно рятував від винищення, ховав у своїй церкві.
Загалом митрополит Шептицький — неординарна постать в історії України. Коли він приїжджав до Калуша, то із сіл поз’їжджалися хлопці на конях, щоб його вітати. Так, до церемонії його приїзду стояв такий живий кордон вздовж нинішньої вулиці Степана Бандери.

На світлині: польський “Сокіл” - колись тут відбувалися балі котильйонові, пізніше — демонструвалися фільми