Україна має таке географічне розташування, що суха погода в окремих областях завжди компенсується значною кількістю опадів в інших, і тому це ніколи не може спричинити голоду.
Документами доведено, що у ті голодні роки хліб з України вивозили на експорт. Найстрашніший, найжорстокіший голодомор 1932-1933 рр. просто замовчувався, бо це був геноцид, який за своєю жахливою суттю не може залишити байдужим світ.
Минає 75 років з цієї трагедії в історії нашого народу, але рани живі… Подібний жорстокий злочин проти українського народу не має аналогів у світі. За спеціально розробленою програмою студенти історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2002 році записували свідчення про голодомор у селах переважно Північної і Центральної України.
Свідчать про голод в Україні люди, яким на той час було 10-15 років і тепер вони відповідно старші 80-ти років. Перші узагальнення зібраних матеріалів дають можливість відкрити досі незнайомі сюжети, версії, пов’язані з голодомором 1932-1933 років.
Щодо причин голоду, то, за свідченням селян, у 1932 році урожай був добрим. “Врожай тоді був непоганий, так що з голоду мерти не должні були. А які запаси в нас були, то власті забрали. Вигрібали все, де квасолину яку, чи крупи, нишпорили по всіх закутках…” (с.Бохоники Вінницької обл.).
Як свідчать живі свідки тих подій, бригади ходили з осені 1932 року, а також взимку. Коли бачили, що хтось ще не спух з голоду, приходили знову і знову, все шукали прихованих продуктів. Як правило, їх ходило від семи до десяти чоловік, так що чинити опір було неможливо. Свідчить Лучко Петро 1924 року народження, із села Запруддя Рокитянського району Київської області: “Спеціальні бригади були – “червоні валки”, які витрушували хліб. І голова колгоспу разом з ними з “отрєзом” ходив… Людей і били, і на гарячі сковороди ставили, допитували, де хліб ховають. Корів, коней пооднімали, позганяли й голодом заморили”. А ось свідчення із села Мала Виска на Кіровоградщині: “Вишукували зерно, а як не находили, то забирали все, що трапилося під руку, і одежину яку, і рушники вишиті…
Прикладів такої жорстокості дуже багато, не щадили ні старих, ні малих, що суперечило традиційній моралі і поведінці народу. Наступало якесь масове отупіння, байдужість, ненависть. Влада вдавалася і до підкупу окремих людей, натравлювання одне на одного. “Уже взимку, коли люди почали пухнути з голоду, було оголошено, що хто скаже, у кого є приховане зерно, то зможе отримати певну частку від знайденого” (Чернігівщина, Носівський район, Ганченко, 1915 р. народження). Люди бідували з 1929-30 років, але справжній голод почався з холодної осені 1932 року.
Перші дії людей були спрямовані на пошук порятунку, насамперед чесним шляхом. Забирали з хати майже весь одяг, вишивані рушники і їхали в Росію, Білорусію, де не було голоду і намагалися обміняти на харчі. Свідчить жителька с.Поправка Білоцерківського району Київської області 1905 року народження: “Чоловік їздив у Кацапщину хліба мінять на одежу. Як уже раз із третій поїхав Семен, то ніхто вже з тих, хто поїхав, не повернувся. Так і осталися ми втрьох: Василь, Сонька (діти) і я. Я з кумою всю зиму у коморі робили. Ми було у халяви всякої пашні понабираємо… і Василько мій помер, він меншенький був.Неповернення чоловіка та інших людей, що поїхали міняти одяг за харчі, означало їх фізичне знищення. Про знищення рідних свідчать багато людей. Є чимало свідчень, що найбільше померлих людей весною 1933 року лежали неподалік залізниць. Вони мерли, не маючи фізичних сил досягти омріяної втечі. Так залізне кільце голоду міцно замкнулося.
Селянство переважно центральних і східних областей України було приречене на вимирання. Довелося вдаватися до викрадання зерна у колгоспній коморі, але це було майже неможливим, бо за свідченням людей “токи, комори і поля охраняли енкаведісти”. За вкрадені 3 кг зерна відправляли у тюрму, на висилку, як правило, без надії на повернення. Дуже часто оповідачі згадують про “закон про п’ять колосків”.
З численних свідчень можна зробити висновки про те, хто мав шанси вижити і не голодував у 1932-1933 роках. Це насамперед керівництво колгоспу, сім’ї командирів Червоної армії. Ось свідчить Федосій Герасименко, 1926 р.н., с.Байбузи Шполянського району Черкаської області: “Я голоду не знав, як такого. Батько був головою колгоспу. Їсти було що. Я тоді ще малим був, про голод чув, але не голодував”.
Коли села були розташовані неподалік міста чи селища, у якому були цукрові, спиртові, цегельні чи інші заводи, то люди мали можливість вночі збирати лушпиння картоплі, недоїдки, а коли хтось з родини працював на заводі, то було більше шансів на життя. До тих, що мали їжу, належала приблизно одна четверта села. Оскільки продукти всі були відібрані, залишалося їсти харчі, які традиційно входили до харчових заборон. Масові свідчення говорять про те, що їли котів, собак, голубів, горобців, ворон, мишей, дохлих тварин, земноводних плазунів, їжаків. Хто жив недалеко від річки Південний Буг (Поділля), виловлювали черепах, рибу. Рибу у водоймах ловили потайки, їли відразу сиру, бо інакше могли відібрати. Їжаків пекли живцем у печах, щоб позбутися голок. Як свідчить жителька села Роздольне Носівського району Чернігівської області, “Спекли їжачиху в печі, а в неї шестеро їжачат всередині, та нікуди діваться, поїли і їх…” Із рослинної їжі вживали кору, листя і цвіт липи, гнилу картоплю, лободу, рогозу, кропиву, пасльон, макуху, полову, яку запарювали, перетирали, корінь пирію, гичку бурякову, цвіт білої акації, жолуді, брагу, жом. Жителька с.Єрки Катеринопільського району Черкаської області Сльозка Ніна, 1923 р.н., розповідає: “Мати пішла за харчами і згинула десь. Ми жили втрьох, я і два малих брати. Їли жолуді, бур’ян, пухли дуже. Все перед очима та дядина стоїть, що хліба нам не давала, а в них чогось було…”
Похорони за традиційним ритуалом не проводилися. Вмирали цілими сім’ями і не було кому поховати за християнським обрядом. Місцями поховання людей без жодного обряду стали яри, ями, спільні ями на цвинтарі, бурти з-під картоплі, буряків. Разом із померлими кидали у ями і ще живих, які вже не могли рухатись. Розказували, що там не раз земля ворушилась, якою мертвих присипали. Свідчення з Кіровоградщини: “Велику яку викопали за яром і скидали туди усіх, даже живих привозили і тоді той, що закидав яму, казав: “Закрий очі, бо буду засипать…”. Житель Прокопенко Михайло, 1920 р.н., з с.Красносілля на Черкащині розказує: “ Діти тисячами вмирали. А баржі ті, з хлібом, що найобідніше, потопили в морі, бо ніхто того зерна не купляв, а в Україні все забрали…” На питання, звідки він знає про баржі, відповів: “На флоті я служив в 40-х годах, а були зо мною моряки, які ті баржі топили. Якось сиділи ми після поганенької вечері та мріяли про паляницю пухку, то один і розказав, а тоді опомнився, благав, щоб нікому ні слова, бо посадять…”
Зрозуміло, що від голоду у людей почалися психічні розлади і хоч поодинокі, але траплялися випадки канібалізму, або вбивства своїх дітей, “щоб не мучилися”. Облік померлих не проводився. Погосподарські книги тих років влада знищила. Декотрі люди добиралися до вокзалів у містах і там напризволяще залишали своїх дітей. У роки радянської влади про голод не згадували, померлих не поминали, пам’ятних знаків, хрестів не встановлювали.
Ватикан: коли час зупинився