Перший серйозний удар долі Олег Шимський відчув на собі після народження синочка Валентина у 2002 році. Під час пологів немовляті пуповиною обмотало ніжку. З Калуша дитину госпіталізували до обласного центру, де лікарі встановили страшний діагноз і сказали, що немовля навіть може померти. Якраз на той момент Олегові потрібно було вирушати до Іспанії, адже виїзні документи, на які було витрачено чимало часу та коштів, могли втратити свою чинність. На другий день після його від’їзду сильно занедужала дружина Тетяна і її госпіталізували до Калуської ЦРЛ, а маленького сина повезли до Львова з надією на порятунок. Тамтешні лікарі зробили малюкові операцію. Але було надто пізно і ніжку ампутували до коліна. Практично від народження Валентинчик змушений ходити з протезом. Зараз йому пішов сьомий рік і він майже нічим не відрізняється від своїх однолітків: бігає, грає з ними у футбол і вміло катається на велосипеді.
Вдруге доля випробувала Олега Шимського у 2004-му, коли він разом з дружиною Тетяною їхав додому з Калуша на таксі.
— Тоді я, працюючи на м’ясокомбінаті у Барселоні, заощадив трохи грошей, — розповідає Олег, — і приїхав додому у відпустку на Різдво. Трохи раніше я купив у Верхні стару хату і ми готувалися до великої будови. Щоб скоріше добратися з Калуша до села, ми з дружиною замовили таксі. Не доїхавши до будинку батьків якихось 100 метрів, втрапили у ДТП: таксі в’їхало під автобус. Тоді я зламав руку, а дружина ледь не стекла кров’ю дорогою до лікарні.
Третій удар долі виявився найтяжчим. Принаймні, Олегові так здавалося ще два роки тому. 2 липня 2006 року, близько 10-ї години ранку, на автотрасі за кілька кілометрів від французького Ліону сталася дорожньо-транспортна пригода, яка серйозно надщербила особисте життя Олега, понівечивши його тіло, але не зламавши, як згодом з’ясувалося, волю до подолання тяжкої недуги. Подружжя Шимських поверталося до Іспанії з відпустки, яку провели у рідному селі. За кермом власного „Пежо-406” був Олег, поруч сиділа дружина, а на задньому сидінні їхали односельчанка Тетяна з донькою та сином, які також перебували на легалізації в Іспанії. Нічна подорож автострадами Європи неабияк виснажила і водія, і пасажирів авто.
— Я відчув, що засинаю, — згадує ті страшні хвилини Олег, — а тому попросив Таню, щоб вона зі мною спілкувалася, бо навіть музика уже не допомагала сконцентруватися на дорозі. До найближчого з’їзду з автобану і, відповідно, до місця автостоянки залишалося ще близько п’яти кілометрів. Але усі у салоні машини, зморені довгим переїздом, міцно спали. Як я заснув і що відбувалося далі, не пам’ятаю, адже до свідомості прийшов лише через день в одній з лікарень Ліону. Сюди мене з місця аварії доставили гелікоптером.
Подробиці катастрофи Олегові переповіли уже значно пізніше. Якоїсь миті дрімоти вистачило для того, щоб некерована машина, відштовхнувшись від лівого відбійника, на повній швидкості кілька разів перевернулася, злетіла з траси і впала на колеса посеред засіяного кукурудзою поля. Водій авто, яке рухалося за ними, викликав медиків, хоча і не думав, що після таких „каскадерських трюків” хтось із потерпілих може бути живий. Але, як з’ясувалося, усі залишилися живими, а дружина Олега — навіть неушкодженою. Односельчанку з сином викинуло з машини: жінка зламала ребро, яке пробило селезінку і її довелося видалити, а хлопчик відбувся переляком. Більше постраждала дівчина, яка отримала кілька переломів стегна.
Та найбільше перепало самому Олегові. Від удару в „Пежо” спрацювали усі подушки безпеки. Одна з них вивернула водієві голову майже на 180о, зламавши при цьому шостий і сьомий шийні хребці і защемивши спинний мозок.
Два тижні після катастрофи Олег пролежав у лікарні в Ліоні, де йому зробили операцію. Потім його у тяжкому стані доправили в одну з лікарень Барселони, де він пробув два місяці. А згодом перевели у реабілітаційний центр. Повністю втративши рухомість кінцівок, Олег не міг самотужки зробити жодного жесту. Спочатку його доглядала дружина. Але через два місяці вона влаштувалася на роботу і перестала його відвідувати. Про те, що Тетяна почала жити з іншим чоловіком, Олегові розповіли лише через кілька місяців, бо не хотіли завдавати ще більшої моральної шкоди. За ним була закріплена патронажна сестра. Пізніше доглядати за сином до Іспанії приїхала мати Олега — Марія Михайлівна.
— З перших днів перебування у реабілітаційному центрі я дуже привернувся до релігії, — згадує Олег Шимський. — Щоранку мене возили в інвалідному візку до каплички, де я щиро молився за своє зцілення і за здоров’я постраждалих в аварії. Я не хотів вірити іспанським лікарям, які встановили довічний діагноз втрати рухомості. Коли дружина ще доглядала мене, я попросив її знайти координати народних цілителів в Україні. Таким чином я познайомився із лікарем-травником Григорієм Павловичем Гасенком з Івано-Франківська. Ми чи не щодня спілкувалися з ним по телефону. Саме він вселив мені віру і змусив зробити перший крок до свого зцілення. Щоденні молитви до Бога і розмови з Григорієм Павловичем підтримували мене і відганяли дурні думки та розпач від каліцтва. Я не міг дочекатися дня, коли полечу додому. На День Незалежності України минулого року ця мить врешті настала.
Пам’ятаю, як мене відправляли з аеропорту у Барселоні. Працівники служби милосердя спеціальним транспортом підвезли мене до літака, на платформі підняли до салону. Оскільки мій візок був зашироким і не “вписувалася” у прохід між кріслами, то мене пересадили у вужчий візок і доправили до мого пасажирського місця. У Львові мене також мали зустріти наші соціальні працівники. Коли салон літака покинули усі пасажири, до мене підійшли двоє літніх чоловіків, підхопили за руки і ноги і знесли по трапу на землю. Там посадили у візок і ще довго мордувалися, щоб винести мене по сходах із порталу. Словом, до Європи нам ще далеко.
На другий день після приїзду до Олега приїхав Григорій Гасенко і привіз настоянки цілющих трав. Тоді ж родичі знайшли досвідчену масажистку. З початку вересня вона розпочала масажі, щодва дні втираючи у нерухоме тіло скаліченого чоловіка настоянки та мазі, виготовлені травником.
— Вже до кінця листопада я вперше поворухнув руками, — згадує Олег. — Це була найщасливіша мить і для мене, і для моїх рідних, і для самих моїх цілителів. Прогрес пішов. З часом я почав робити нескладні фізичні вправи, поступово збільшуючи навантаження на руки.
Незабаром Олег з допомогою батьків та друзів облаштував у невеличкій кімнатці справжній тренажерний зал. Деякі з нехитрих пристроїв виготовили для нього батько та брат. Інші — заводського виробництва.
— Хтось може думає, що для фізичних вправ потрібні якісь особливі пристрої. Два канати, прикріплені до стелі, допомагають мені робити нехитрі вправи для ніг. Прилаштував канатну драбинку — і спокійно качаю прес прямо на ліжку. Плюс ручні еспандери, масажні пружинки та гирьки для розробляння кистей та пальців — і ви можете спокійно займатися власною реабілітацією. Це я кажу для тих, хто має подібні проблеми зі здоров’ям і опускає руки, не бажаючи боротися зі своєю недугою. Треба вірити, молитися і працювати. Тоді зцілення обов’язково прийде, — впевнений Олег Шимський.
Нещодавно він придбав і велотренажер, але на ньому займатися поки що дуже важко, бо ноги лише починають оживати. Зараз його розпорядок дня виглядає так: зранку — обов’язкові молитви і читання Біблії, потім 8-10 годин фізичних вправ з перервами на сніданок та обід. Ввечері Олег Шимський активно користується Інтернетом, де знаходить щось нове, пов’язане із лікуванням своєї хвороби, а також шукає товаришів по нещастю і, спілкуючись з ними, розповідає свій власний шлях до зцілення та ділиться уже набутим досвідом.
— Олега можна сміливо назвати героєм, — каже колишній вчитель фізкультури Верхнянської школи, а тепер — директор школи села Мостище Іван Климишин. — У школі Олег був зовсім непомітним серед своїх ровесників, ніколи чимось особливим у фізичному розвитку не відрізнявся. Зараз я можу гордитися своїм учнем. Незважаючи на своє каліцтво, Олег піднімає на тренажері більше 40 кілограмів, що є своєрідним рекордом, і може слугувати прикладом для інших.
Крім щоденних фізичних вправ, Олег Шимський поступово повторює шкільну програму, оскільки поставив собі за мету вступити до вищого навчального закладу.
— Зараз я шкодую, що вчився у школі посередньо і не здобув повної середньої освіти. Тепер маю час і, головне — натхнення до науки, — каже Олег. — Хочу освоїти нову професію, оскільки прекрасно розумію, що у моїй ситуації — це черговий крок до відновлення життєвих функцій. Цілком можливо, що серед читачів „Вікон” є люди, які мають схожі з моїми проблеми зі здоров’ям. Користуючись нагодою, я хочу запросити їх до спілкування і готовий підтримати порадами і досвідом. Хто зацікавиться — пишіть. Моя електронна адреса — olegshym @yandex.ru.
Ватикан: коли час зупинився