У Калуському районі загалом є близько п’ятдесяти православних та греко-католицьких священиків. Зустріч із ними ініціювало нещодавно управління Пенсійного фонду України у Калуському районі. Мета — попередити священиків про те, що більшість із них нині отримують заробітну плату, меншу від мінімальної. А це неодмінно позначиться на рівні їхніх пенсій на старості.
Начальник управління Фонду у Калуському районі Ігор Кучма повідомив присутніх, що згідно із Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” до страхового стажу зараховується повний місяць за умови нарахування зарплати не менше мінімальної. Наразі ж більшість священиків офіційно або взагалі не отримує зарплату, або ж вона — нижча за мінімальну. Тому, коли вони досягають пенсійного віку, одержують державну мінімальну пенсію.
Для священиків це — не новина. Досі зберігається традиція, що вони “тримаються” своєї парафії практично все життя і намагаються служити до останнього. За словами настоятеля церкви святої Покрови у с. Зборі о. Валерія Оцабіни, Церква живе із пожертвувань парафіян. Від останніх і залежить, якою є зарплата священнослужителів.
— У кожному храмі є касири, які ведуть документацію, та через руки яких проходять усі церковні гроші, у тому числі — і зарплата священика, — каже о. Валерій Оцабіна. — Вони і роблять відрахування у Пенсійний фонд. Звичайно, спрогнозувати наперед, скільки пожертвувань зроблять люди, — неможливо. Тому сума відрахувань може різнитися кожного місяця. Священики не розцінюють своє служіння як роботу. Семінаристам пояснюють, що їхнє головне завдання — служити людям, а не ходити до храму на роботу. Хоча я вважаю, що, незважаючи на це, бодай мінімальну зарплату повинен одержувати кожен отець. Це було би справедливо. Добре було б, якби нас прирівняли до державних службовців. Тоді б і пенсія була вищою. Зараз вона здебільшого — справді мізерна. Скажімо, у 1980-х роках зарплата священика була 150-200 рублів на місяць. Приблизно стільки ж отримував сільський голова. Відповідною була і пенсія.
Сільські храми навіть не опалюються
Побутує думка, що через Церкву проходять значні грошові потоки, якими вона не хоче ділитися із державою. До середини ХХ століття кожна парафія справді мала земельні ділянки, доходів із яких вистачало на поточні витрати. У своєму розпорядженні церкви мали ще і комерційні підприємства, які давали додатковий прибуток. Саме завдяки діяльності таких установ, приміром, митрополит Андрей Шептицький посилав українську молодь на навчання у різні країни світу та допомагав вірним на поселеннях. Із таких доходів утримували церковні заклади, зокрема духовні семінарії, і підтримували деякі культурні інституції. Зараз ситуація дещо змінилася.
Декан Калуського деканату УГКЦ о. Михаїл Бігун, посилаючись на звернення блаженнійшого Любомира до вірних Української греко-католицької церкви у справі фінансування церковних потреб, зазначив: із приходом комуністичного режиму Церква в Україні втратила все своє майно, як те, що безпосередньо потрібне для церковного життя (храми, монастирі, навчальні установи. — Авт.), так і всю допоміжну маєтність, необхідну для утримання священнослужителів та покриття інших церковних витрат.
— Хоча наприкінці минулого століття Церква знову отримала свободу, майже нічого (за винятком хіба що храмів, часто зруйнованих та занедбаних. — Авт.) із колишньої власності їй повернуто не було, — твердить о. Михаїл Бігун. — Тому наразі основним джерелом фінансування церков є пожертви поодиноких осіб та різних благодійних організацій. Це, безумовно, накладає на вірних великі тягарі. Однак і духовенство, і миряни повинні дбати про свою парафію, щоб мати належний храм для богослужінь та інші житлові, навчальні чи соціальні парафіяльні приміщення, а також забезпечити належну винагороду священнослужителям, катехитам та іншим особам, які працюють для добра парафії. При тому слід пам’ятати про вбогих та тих, хто потребує матеріальної підтримки. Адже у важкі хвилини люди дуже часто звертаються за допомогою до Церкви. У нас є спеціальна книга, де ми записуємо, кому, скільки та на які потреби були виділені гроші із церковного фонду. У місті ми можемо собі таке дозволити. Сільські ж храми — обмежені у фінансуванні. Більшість із них потребують ремонту та реконструкції. Узимку вони навіть не опалюються. Крім того, щомісяця потрібно платити за електроенергію, купувати свічки та витрачати гроші на інші потреби. Відповідно — священики справді отримують малі зарплати та, можливо, не роблять відрахувань у Пенсійний фонд. До речі, донедавна ми керувалися офіційним листом єпископа, у якому було зазначено, що Церква є відокремленою від держави. Приблизно п’ять років тому церковне верховенство вирішило, що доцільно робити хоча би мінімальні відрахування до Пенсійного фонду. Адже священики — такі ж громадяни України, як й інші люди. Однак змусити робити це того чи іншого священика ніхто не може. Тим більше — якщо у нього справді немає на це коштів.
У принципі священики не просять від держави допомоги на власне забезпечення та не отримують зарплату із державного бюджету. Натомість схоже на те, що нині держава потребує допомоги Церкви. Принаймні, це спостерігається в останні кризові місяці. Адже, окрім офіційної мети зустрічі священиків із керівництвом управління Пенсійного фонду у Калуському районі, була ще одна. Так, спеціалісти Фонду підрахували: якщо нарахування заробітної плати у розмірі тільки мінімальної будуть проводити усі церковні громади, то надходження до Фонду щомісячно може збільшитися на 6,9 тис. гривень.
Священики створили свій пенсійний фонд
Альтернативою традиційному пенсійному забезпеченню священиків став недержавний пенсійний фонд “Покрова”, започаткований Українською греко-католицькою церквою на чолі з Архієпископом Києво-Галицьким Любомиром. Фонд розпочав офіційно працювати минулого року та має на меті забезпечити гідну пенсію для священнослужителів, яких сьогодні в УГКЦ налічується більше двох тисяч, та вірян, які потребують додаткового пенсійного забезпечення. На момент заснування Фонду його учасниками були всього двоє осіб, на особистих рахунках яких у сумі було 602 грн. Станом на 17 лютого поточного року учасниками фонду стали 177 осіб, чиста вартість активів яких становить 73,8 тис. гривень.
Учасниками фонду є і кілька священиків нашого району, у тому числі — декан о. Михаїл Бігун, які вирішили подбати про свою пенсію самостійно та не покладатися лише на державне забезпечення.
— В Україні більшості пенсіонерів державної пенсії не вистачає навіть на харчування, ліки та комунальні послуги, — резюмує о. Михаїл Бігун. — Священики, які отримують мінімальну пенсію, — не виняток. Тому недержавне пенсійне забезпечення — вигідний та надійний спосіб накопичення. Недержавну пенсію виплачують додатково до державної. Її наявність та розмір жодним чином не впливає на розмір державної пенсії. Кожен вкладник даного фонду самостійно визначає розмір та періодичність внесків. Обмежень щодо мінімальної суми внеску — немає. Так само, як і штрафних санкцій за несвоєчасну або неповну сплату внесків.
Ватикан: коли час зупинився